Життєвий шлях Юрія Андрійовича Гойди був коротким: він встиг відзначити лише своє 36-ліття. Та кожний день свідомого життя поета – напружений, сповнений яскравого полум'я любові й ненависті, радості й гніву.

Народився Юрій Андрійович Гойда 15 березня 1919 року в сім'ї бідняка в закарпатському селі Зняцьові на Мукачівщині. По закінченні початкової школи 1932 року вступає до Ужгородської гімназії. Для прожитку сільський хлопець займався репетиторством у багатих сім'ях. У гімназійні роки формуються світогляд та літературно-естетичні погляди майбутнього поета. Юнак часто буває у сім'ї дядька – секретаря сільської організації комуністів, слухає бесіди, знайомиться з політичною літературою, захоплюється творами української та російської класики, які передавалися з рук у руки прогресивно настроєною молоддю.

З 1939 року, під псевдонімом Г.Карпатський, він друкує свої вірші у місцевих газетах, колективних збірниках, альманахах. У 1943 році, уже будучи третьокурсником природничо-географічного факультету Дебреценського університету, на мізерні кошти студента-репетитора видає першу книжечку віршів «Живая синь», що стала відгуком на тодішню дійсність.

Поезії Ю. Гойди дорадянського часу – вагома сторінка в творчості поета і взагалі в літературі краю. Молодий поет взяв у руки перо у важкий час хортистської навали. Жорстокий режим, який встановили фашистські окупанти, душив усе прогресивне, взявши на озброєння катівні, багнет, цензуру. Та передові сили, насамперед молодь, і словом, і ділом боролися проти фашистського режиму. Серед цієї когорти мужніх був і один з найталановитіших поетів-антифашистів Юрій Гойда. Як і кращі вірші поетичних побратимів – Д.Вакарова, К.Галаса, С.Панька, В.Сочки, П.Продана, М.Шпіцера, В.Діянича, Й.Архія, Ю.Керекеша – його твори вбирають гнів і ненависть народу.

У творчості Ю.Гойди чимало мотивів, але їх характеризує чітка і принципова ідейна позиція автора. Як і більшість молодих поетів Закарпаття, він почав писати російською мовою, якою вчився в гімназії. Один з основних мотивів ранньої творчості Юрія Гойди – це патріотизм, усвідомлення свого коріння. Уже в першому друкованому творі – вірші «Эпиграмма» (1939) – молодий автор гнівно таврує продажних митців, які бачать у патріотизмі політичну моду і, спокусившись «мелким вражьим грошем», зрадили народ.

Громадянську активність народного співця автор проголошує і в поезіях «Отчизне», «Лети, соловей...», а у вірші «Утри свои слезы...» поет по-некрасівськи порівнює музу з кнутом. У поезії Ю.Гойда вбачає заступницю знедолених.

Поет прагне збудити протест, підняти на боротьбу щонайширші маси, вселити в них віру в перемогу. «Я взагалі люблю боротьбу, – зізнається він у 1943 році. Із рідного села я приніс із собою оптимізм. І навіть те, що я бачу смуток, не може в мені зів'ялити його». Ліричний герой його творів – це борець, який не мириться з неволею («Довольно!..»), закликає трудящих єднати свої лави у борні. Визволення краю від соціальної і національної недолі Ю.Гойда жде із-за Карпат, пов'язуючи з ним здійснення віковічної мрії трудящих Закарпаття про возз'єднання з кровними братами. Це всенародне устремління поет відтворює в образі потоку, який мчить крізь гори, «в ту даль на Восток» («О солнышко, выглянь, согрей»). У вірші «Утро» (1939) Ю.Гойда гаряче вітає визволення Червоною Армією Західної України у вересні 1939 року. Це було щире висловлювання, поезія відповідала настроям тогочасної молоді, яка масово переходила на територію СРСР. У розгул фашистської реакції поету дивом пощастило видрукувати алегоричний вірш «Тигры задыхаются» (1943), в якому висловлена віра трудящих Закарпаття в перемогу над гітлерівськими полчищами. Це було оригінальне і мужнє слово патріота про битву на Волзі, вияв його громадянської совісті. Патріотичним пафосом і гордістю, вірою в нездоланність пройнятий вірш «К России».

Закономірно, що цілий цикл у творчості молодого автора складає інтимна поезія, в якій він оспівує дружбу і кохання. Твори ці теж сповнені громадянського пафосу: глибокі почуття до коханої переростають у любов до рідної землі.

У жовтні 1944 року, коли Закарпаття було визволене Радянською Армією, а відтак, возз'єднання з матір'ю-Україною, стали для Ю.Гойди його другим народженням. Ю.Гойда активно виступає з віршами на сторінках обласної, республіканської, згодом і всесоюзної преси. Працюючи викладачем у педучилищі, згодом у Будинку народної творчості, в редакції обласної газети, поет багато їздить по Закарпаттю, робить численні нотатки, щоб потім художньо розвити їх у своїх творах. З 1947 року Ю. Гойду неодноразово обирають до обласної ради депутатів трудящих, а з 1948 року – членом обкому Компартії України. В той час він відповідальний секретар Закарпатського відділення Спілки письменників України, член правління СНУ, член редколегії журналу «Жовтень», редактор альманаху «Радянське Закарпаття», докладає багато зусиль для плекання літературної молоді.

Ю. Гойда вчиться бачити і глибше розуміти як суспільні процеси і явища, так і насущні завдання літератури та мистецтва. Неодноразові виступи поета на міських і обласних зібраннях являють його пристрасну, живу зацікавленість розвитком у вільному краї освіти і культури, творчим зростанням літераторів, художників, композиторів, артистів. «Наше життя радісне і щасливе, – говорить поет у 1947 році, – і ми від чистого серця оспівуємо нашу юність, наш труд, наше щастя».

Ю. Гойда вчиться бачити і глибше розуміти як суспільні процеси і явища, так і насущні завдання літератури та мистецтва. Неодноразові виступи поета на міських і обласних зібраннях являють його пристрасну, живу зацікавленість розвитком у вільному краї освіти і культури, творчим зростанням літераторів, художників, композиторів, артистів. «Наше життя радісне і щасливе, – говорить поет у 1947 році, – і ми від чистого серця оспівуємо нашу юність, наш труд, наше щастя».

Бурхливе життя наснажує Ю.Гойду на плідну творчу працю. Від збірки до збірки розширюється жанрова різноманітність його творів, збагачується їх тематика та інтонаційно-образна структура, дужчає голос поета. Прискореному творчому зростанню Ю.Гойди послужив і перехід у 1947 році на рідну українську мову, багатствами якої володів досконаліше і природніше.

Крізь перші повоєнні поезії Ю.Гойди лейтмотивом проходять переживання господаря вільного краю, захопленого оновленням життя, пафосом перетворень («Песня о счастье», «Радуйся, сердце народное», «Село комсомольців»). У 1948 році виходить збірка поезій «Люди моєї землі», в якій поетизує трудові будні краю. Книжка була примітною в орієнтації поета на вагомі життєві проблеми, зображення картин нової дійсності, створення портретів людей праці.

Творчим досягненням Ю.Гойди стала «Верховинская поэма» (1949). Пізніше він доопрацював твір і назвав його «Карпатською поемою». Це була перша в українській поезії спроба широко відтворити життя і боротьбу трудящих Закарпаття. У центрі поеми – верховинка Олена Грицюк. Під впливом комуністів у неї – батрачки – пробуджується громадянська свідомість, що зближує її з партизанами, приводить у ряди народних месників. Повернення осліплій зору – це не тільки фізичне зцілення героїні, але й символ глибшого, духовного прозріння. Чутливе вслухання Ю.Гойди в пульс сучасності відбилося в наступних збірках автора – «Сонце над Тисою» (1950), «Верховинський край» (1950), «Сонце над Карпатами» (1951), «Високі дороги» (1952), «Лірика» (1954), «Угорські мелодії» (1955). Тут яскраво видно ідейно-естетичні пошуки поета, збагачення образного ладу, тематики, художнє посилення громадянських мотивів. Водночас яснішають грані ліричного таланту автора, вагомішає його слово. Це особливо повно засвідчила збірка «Серце, вічно гори!» (1958), куди увійшли твори, написані в основному за останній рік життя поета.

Післявоєнна творчість Ю.Гойди і тематично, і жанрово багатогранна. Поет прагне охопити важливі сторони і явища життя. Він швидко утверджує себе співцем радянської дійсності. Основою його творів ставали здебільшого доля і життя трудівників отчого краю, що надавало образам особливої снаги і колориту, але поет, звичайно, дедалі відчутніше сягав художніх узагальнень. Закарпатці постають у творах поета уже не як мешканці відчуженого острова, якими їх переважно зображували місцеві літератори XIX століття і навіть деякі прогресивні письменники краю у 20- 30-х роках нашого століття, а як сини великої, здруженої родини, що прагнуть «піднять Вітчизну працею своєю» («Гуцул»), внести свій імпульс у духовний потенціал народу – «людям передати пісню і любов» («Пісня лісорубів»), відкрити чисті джерела народної душі («Криниця »).

Основним у творчості Ю.Гойди стала поетизація людини праці, одержимої творенням, її світлих душевних поривань. З-під пера поета народжується вірш «Вічні вогні», присвячений прохідникам тунелю Теребле-Ріцької ГЕС, які могутній тверді гори, силі каменю протиставляють здружену велетенську людську крицю – «серця, повні вогню». Через промовисті образи, художні деталі Ю.Гойда розкриває щирість почуттів та переживань своїх земляків, які відкривають і творять нову дійсність. Це надає поезіям високого романтичного звучання. І ми бачимо простого комбайнера, який, збираючи врожай, начебто всю землю до сонця піднімає, коваля, що молотом кує пісню дня, яку співатимуть і гай, і молоді люди. Поет вловлює мить творчого щастя трудівника. Чи згадаймо лісорубів, що відправляють ліс на новобудови «за ясні Карпати», щоб «людям передати пісню і любов» («Пісня лісорубів»).

«Юрію Гойді властива світла і гостра радість життя», – зазначав М.Рильський. Не випадково улюблені образи поета – сонця, весни, щедрих плодів праці, широких сонячних доріг, верховин, бистрини, – крім реалістичної деталі в окресленні гірської природи й обставин людських діянь стають пісенно-символічним засобом для вираження народного щастя, гами почуттів – хвилюючої радості і устремлінь. Образи ж чистої блакиті, росяного світанку, голубіні неба, переважання ясних барв символізують водночас високі людські ідеали миру, совісті.

Пейзажна лірика Ю.Гойди взагалі навертає на глибокі роздуми про життя і творення, діалектичну єдність людини і природи. Такими узагальненнями сповнені, зокрема, поезії «Гірська річка», «Дуби», «Перший сніг» тощо.

Поет усвідомлював, що тема боротьби за мир – це передусім тема гуманізму. Тому оспівує мирну працю людей, висловлює ненависть до паліїв війни. Автор з гордістю пише про радянських прикордонників, які надійно стоять на сторожі тиші («На кордоні»), про Радянську Армію. Ю.Гойда славить мир, як запоруку впевненості у майбутньому, мир – як життя («Син пускає у кориті...», «Скляр», «Пісня про сонце», «Доповідь про мир»).

Патріотичні мотиви особливо сильно зазвучали у творах Ю.Гойди, присвячених братерству народів, він оспівує історичні дії Богдана Хмельницького і як джерело наснажливої віри трудящих Закарпаття у волю і возз'єднання.

Почуття синівської гордості за розквіт возз'єднаної української землі, за дзвін її пшеничних просторів, могутність дніпрогесів вилилося в цілий ряд віршів та поемі «Україна» (1948), а також у «Слові українських радянських письменників до десятиріччя возз'єднання українського народу в єдиній Українській Радянській державі» (1949).

Патріотизм Ю.Гойди, його революційний гуманізм своєрідно переплелися у творах про Угорщину та Америку. Тут особливо пристрасно прозвучала ідейна переконливість поета. Зарубіжна тема, поступово вростаючи в творчість Ю.Гойди, ставала вираженням все глибших його інтернаціональних почуттів. Перші художні розвідки угорської тематики (1950) згодом привели автора до цілої книжки віршів і балад «Угорські мелодії» (1955), в якій розповідається про минуле і нинішній день трударів братньої Угорщини. Тавруючи буржуазну дійсність, її зажерливу мораль («Гортобадська балада», «Балада про Йончі», «Про слугу»), Ю.Гойда зображує дійсність у революційній перспективі, він показує соціальні й моральні чинники протесту героїв, просвітлених оптимістичною трагедійністю.

Ю.Гойду захоплювала передусім незвичайність вдачі героїв з народу, глибина їх пристрастей та почуттів, високі людські якості. Автор не випадково звертається до проблем гуманізму, місця людини в житті, до питань честі й совісті, любові та обов'язку.

У творах про Угорщину гідного поетичного втілення набуває тема дружби народів. Силу й красу єднання народів-братів Ю.Гойда розкриває через, здавалося б, буденний факт приборкання прикордонними сусідами водної стихії («Тиса»), через вогонь угорської домни, запаленої за допомогою радянських людей («Вогонь, що не гасне»).

Якщо у поезіях про Угорщину Ю.Гойда показує народження нового життя, то у творах про Америку викриває світ капіталізму. Цикл «Він бачив Америку», вміщений у збірці «Високі дороги» (1952), як і наступні твори цієї тематики, був результатом настирливого пошуку нового художнього змісту і форми. Ідея боротьби за визволення як знамення часу, особливо пристрасно втілена в поемі «Лоліта, Лоліта!..» (1954-1955). Автор славить боротьбу трудящих Пуерто-Ріко проти американських імперіалістів. Поет яскраво відтворює цільний характер героїні – гордої і сміливої дівчини Лоліти, відданого борця за свободу уярмленого народу, проникає в її духовний світ. Цьому слугують і улюблені автором внутрішні монологи, і психологічні паралелізми, і навіяні поетикою революційного романтизму образи-символи (бурхливих рік, гарячої стежки, нічної заграви, ранкової зорі, вогню тощо). Постать патріотки, виразниці народного протесту, подано в героїко-романтичному плані і символізує собою волелюбний дух пуерторіканців.

Образ Лоліти належить до кращих художніх образів борців у післявоєнній українській поезії.

Нові грані таланту Ю.Гойди заясніли в поезіях на тему кохання. І через інтимну лірику поет, позбавившись певного нальоту сентименталізму, який нерідко розряджав його ліричні твори дорадянського часу, розкриває багатство душі нашого сучасника.

Ю.Гойда був людиною веселої і щирої вдачі, тонко відчував гумор, і це не могло не відбитися в його творчості. Гумор у нього, в основному, ліричного характеру, але часом і гостро дошкульний.

Поет успішно працював і в жанрі літератури для дітей. Він подарував маленьким читачам цілий ряд поезій, які склали книжечку «Ялинка-верховинка» (Дитвидав, 1959), та віршоване оповідання «Під горою високою».

Ю.Гойда з інтересом брався за художній переклад. Його інтерпретації з угорської, чеської та словацької (цими мовами володів досконало) відзначаються справжньою художністю, хоч інколи відчутне захоплення поетичним переспівом. Із залишених у його перекладі «Прологу» та двох початкових яв з першої дії (всіх п'ять) історичної драми Йожефа Катона «Банк бан» можемо судити, як майстерно зазвучав би українською мовою цей складний твір угорської класики. Крім поетичних творів Ю.Гойді належить переклад оповідання Петера Вереша «Янош Данко».

Ю.Гойда виявився митцем тонкого чуття, художньої проникливості, урізноманітненої тональності. У його поезії щедро відлунює народнопісенна традиція, в якій він кохався і яка формувала його художню своєрідність. Не випадково вірші Ю.Гойди такі мелодійні і так легко лягають на музику: чимало пісень українських композиторів на слова поета прижилися у репертуарі заслуженого Закарпатського народного хору і самодіяльних колективів. Згадаймо бодай «Орденоносній Україні», «Росії», «Вітер з полонини», «Став гуцул на плаї», «Калина». За створеним Ю.Гойдою у 1953 році лібрето композитор Д.Задор написав велику кантату про возз'єднання «Карпати, Карпати...», яку з успіхом виконувала капела «Трембіта» Львівської обласної філармонії у супроводі симфонічного оркестру та Державний заслужений Закарпатський народний хор.

Раптова смерть, яка, мов грім серед сонячної днини, настигла поета 2 червня 1955 року, не дала йому здійснити ще дуже багато. Сторінки його блокнотів рясніють заголовками, ескізами, несподіваними піснями, окремими строфами з помітками «тема», часто орієнтовно вказано лише назву задуманого твору. Судячи із жанрових визначень до начерків, Ю.Гойду цікавили не тільки апробовані поетичні форми ліричного вірша чи балади, його вабили також драматична поема, п'єса, оповідання, повість, роман. Він задумував поетичні та прозові твори, витримані у драматичних, гумористичних чи сатиричних стильових тональностях. Письменник тяжів до морально-етичної проблематики з орієнтацією на її психологізацію.

Талант Юрія Гойди міг справді розгорнутися у ще багатших виявах.

У 1966 році Ю.Гойда (посмертно) став першим лауреатом комсомольської премії ім. Д.Вакарова. Його іменем названо вулиці в Ужгороді і Мукачеві, в рідному селі. Один з осередків молоді області, закоханої в художнє слово, – літстудія Ужгородського державного університету – теж з гідністю несе ім'я Юрія Гойди. На будинку в обласному центрі, де поет прожив останні роки, встановлено меморіальну дошку з його барельєфом.

Кращі твори Юрія Гойди увійшли до антології української поезії, перекладені російською (у Москві видано дві збірки поета), білоруською, вірменською, угорською, чеською, німецькою мовами. Поет із вузької закарпатської стежини вийшов на широку магістраль вітчизняної літератури.

Максим Рильський писав: «Той поетичний доробок, що залишився від нього, вражає й тішить простотою вислову, ясністю думки, чистотою почуття, милозвучністю вірша. Юрій Гойда має своє визначене місце в історії української радянської літератури, в історії українського радянського громадянства. І це місце почесне».

Поп, Василь І сонцем слово засіяло / В.Поп ; вступ. ст. (скорочено) // Гойда Ю.А. Земле, любов моя. – Ужгород: Карпати, 1979.

1948

Люди моєї землі : поезії / Ю. Гойда. – Ужгород : Кн..-газ. вид-во, 1948. – 48 с.

1950

Верховинський край : поезії / Ю. Гойда. – К. : Рад. письменник, 1950. – 116 с.

Сонце над Тисою : поезії / Ю. Гойда. – Ужгород : [Закарпат. облас. вид-во], 1950. – 97 с.

1951

Сонце над Карпатами : поезії / Ю. Гойда. – К. : Держлітвидав України, 1951. – 136 с. : портр. – [Декада укр. мистецтва та л-ри. 1951]

1955

Під горою високою : віршов. оповідання : для дітей мол. та серед. шк. віку / Ю. Гойда ; післямова «Юрій Андрійович Гойда» В. Ладижця ; ілюстр. Н. Левицький. – Ужгород : Закарпат. облас. вид-во, 1955. – 28 с. : іл.

Угорські мелодії : поезії / Ю. Гойда ; вступ. ст. «Слово про поета» В.Ладижця. – К. : Рад. письменник, 1955. – 74 с. : портр.

1956

Вибране / Ю. Гойда ; вступ. ст. «Юрій Андрійович Гойда» В. Ладижця. – К. : Держлітвидав України, 1956. – 254с. : портр.

1958

Серце, вічно гори! : з неопублікован. 1951-1955 рр. / Ю. Гойда .– Ужгород : Закарпат. облас. вид-во, 1958. – 88 с.

1959

Ялинка-верховинка : зб. віршів : для мол. шк. віку / Ю. Гойда ; худож. О.Губар. – К. : Дитвидав УРСР, 1959. – 16 с. : іл.

1960

Поезії / Ю. Гойда. – К. : Молодь, 1960. – 175 с. : портр. – [Декада укр. л-ри та мистецтва. Москва, 1960]

1962

Поезії / Ю. Гойда ; упоряд. Є.В.Гойда ; вступ. ст. «Слово про Юрія Гойду» М. Рильського. – Ужгород : Закарпат. облас. кн.-газ. вид-во, 1962. – 303 с. : портр.

1969

Весна Верховини : вірші й поеми / Ю. Гойда ; упоряд. та передм. «Співець молодості і краси» В. Попа. – К. : Вид-во худож. л-ри, 1969. – 171 с. : портр.

1979

Земле, любов моя : поезії / Ю. Гойда ; вступ. стаття, упоряд. та підгот. текстів В. С. Попа ; редкол. Р. А. Братунь, В. І. Данканич, О. І. Дей та ін. ; худож. А. Ю. Гойда]. – Ужгород : Карпати, 1979. – 416 с. : іл., портр. – (Бібліотека «Карпати»).

1989

Вибране : вірші та поеми / Ю. Гойда ; упоряд. та авт. передм. В.С. Поп. – К. : Дніпро, 1989. – 167 с. : іл.

ЛІТЕРАТУРА ПРО ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ

Поп, В. Юрій Гойда : літ.-критич. нарис / В. Поп. – К. : Радян. письм., 1963. – 190 с.

Ладижець, В. Вулиця Гойди : [вірш] / В.Ладижець // Ладижець, В. Вибране : поезії. – Ужгород, 1984. – С. 180-181.

Поп, В. Талантом покликаний : [до 75 річчя від дня народж. Ю.Гойди] / В.Поп // Карпат. Україна. – 1994. – 31 берез. – С. 7.

Ференц, Надія. Юрій Гойда (15.03.1919 – 2.04.1955) : [до 75-річчя від дня народж.] / Н. Ференц // Календар "Просвіти" на 1994 рік. – Ужгород : Патент, 1994. – С. 63-65.

Поп, В. Серце із вогню : [до 80-річчя з дня народж. Ю. Гойди] / В.Поп // Новини Закарпаття. – 1999. – 16 берез. – С. 6.

Ференц, Н. Я весь вогонь: штрихи до творчої спадщини Юрія Гойди / Н. Ференц // Погляд. – 1999. – 29 трав. – С.6.

Ференц, Н.Юрій Гойда: до 85-річчя від дня народження / Н. Ференц // Карпатська Україна. – 2004. – 10 квіт. – С.13.

Туряниця, Ю. Співець рідного краю : [про поета Юрія Гойду] / Ю. Туряниця // Ужгород. – 2007. – 26 трав. – С.12.

ЮЛІЯ ДРАГУН

(нар. 25.06.1955 р.)

«Ні дня без вірша», – так каже про себе Юлія Юріївна Драгун із села Новоселиця на Тячівщині, напевно, й не здогадуючись, що взяла на порядок вище від закладеного в латинському крилатому вислові «Жодного дня без рядка».

І це дивовижно, що у звичайної сільської жінки, чиїм «університетом» була важка й малоцікава фізична праця, на схилі літ прокинулася така непоборна жага літературної творчості, що свої вірші, оповіданнячка й казки вона, здається, не пише, а записує під чиюсь диктовку.

Та цей феномен має своє пояснення. Виявляється, внутрішній поклик до писання Юлія Драгун відчувала завжди. Просто ніколи не було в неї вільної часини на те, аби дати вихід думкам і почуттям, які її переповнювали.

Юлія Юріївна Драгун народилася 25 червня 1955 року у с. Новоселиця на Тячівщині Закарпатської області в родині колгоспників.

Доля не гладила по голівці: ледь дівчинці виповнився рік, помер батько. Тож дітям, а їх у мами було п'ятеро, довелося рано спізнатися з працею. І хоч мала Юлинка прекрасно вчилася в школі й завжди радісно шарілася від вчительської похвали за вдалі творчі роботи, отримавши атестат, подалася не до технікуму чи вузу, як багато однокласників, а до прохідної Тересвянського деревообробного комбінату – заробляти на хліб насущний, бо не було на кого більше розраховувати.

Згодом у неї з'явилася власна сім'я, народилися діти, і у потоці клопітних буднів не залишалося, здається, жодних шансів для творчої самореалізації. Хоча жінка нерідко ловила себе на тому, що руки звично виконували ту чи іншу роботу, а думки блукали десь дуже далеко, у витвореному щедрою уявою світі. У тому світі вона нерідко бачила себе вчителькою, бо ця мрія, яку носила в серці з дитинства, так і залишилася мрією – недосяжною, як манлива зоря.

Непомітно пролетіли літа, виросли сини, залишився в минулому вічний поспіх і гарячка робочих буднів. Та правду кажуть: у кожного віку – свої принади. І в таку призахідну пору чи не найбільша для жінки втіха – пестити-голубити внучат, котрі немов повертають у роки щасливого материнства. Цієї радості доля вділила Юлії Юріївні, бабусі шести онуків, сповна.

Та для повного щастя, як і раніше, чогось-таки не вистачало. Усе прояснив випадок.

Якось внучок Михайлик, подивившись телепередачу для дітей, вирішив і собі взяти участь у творчому конкурсі на кращий малюнок. А тоді підійшов до бабусі з проханням: «Давай складемо до нього віршика». Вона ніби тільки й чекала, що такої пропозиції. Через годину на папір лягли перші римовані рядки доладного віршика, а потім ще одного, і ще... Оті вірші й відіслали на телебачення. А невдовзі прийшла й відповідь, мовляв, нам сподобалось, продовжуйте в такому ж дусі. І ця підбадьорлива порада спрацювала, розвіяла усі сумніви й страхи перед чистим аркушем. У душі немов відкрилися невидимі шлюзи, і вірші, оповіданнячка почали народжуватися одне за одним.

Так, власне, окреслився домінантний мотив творчості Юлії Юріївни – найперше присвяченої дітям. І що характерно: авторка зуміла одразу вхопити потрібну ниточку, тобто знайти вірний тон і саме ті слова, які відгукуються у дитячих серцях. А ще – виправдати сподівання на хай маленьке, але диво, котрого так прагне дитина.

У милих віршиках і прозових мініатюрах Юлії Драгун живуть, спілкуються, дружать і потрапляють у різні пригоди колоритні, кумедні персонажі, котрі є носіями позитивних або негативних якостей. І кожне таке перетинання добра і зла – своєрідний урок для маленької людини, один із перших, найважливіших кроків у пізнанні світу. І мова у цих творах легка, образна, мелодійна. А оповіданнячка для найменших, маючи здебільшого казковий сюжет, розповідають про дуже серйозні речі – любов до неньки, повагу до старших, про красу рідної землі, про надійність, безкорисливість справжньої дружби.

До речі, згодом відкрилися і нові горизонти творчості, і Юлія Юріївна почала пробувати себе, так би мовити, у віршах для дорослого читача. Тож нині у її творчому доробку є чимало віршів про кохання й розлуку, про зраду і ревнощі. А ще набрала чітких обрисів проза – оповідання про долю молодої сільської вчительки «Кохання з портрета».

Між тим, варто сказати, що Юлія Юріївна вміє цінувати красу у всіх її проявах. Її оселя потопає у квітах, вона квітує і сміється вишиваними рушниками (а скільки їх роздаровано родичам і знайомим – не злічити!), сільська письменниця до самозабуття зачитується книгами й не може жити без газет і журналів. Взявшись за перо, вона немов відкрила для себе друге «я», і життя заграло для неї новими, неповторними барвами.

...Довгі літа виснажливої нежіночої праці на ДОКу, в автодорі, на металозаводі не минулися безслідно: підкралася затяжна недуга, у боротьбі з якою довелося пройти через кілька операцій. Та несподівано для себе Юлія Юріївна помітила: коли поринає у дивосвіт слова, то хвороба ніби відступає, бо ж сам процес творчості не лишень відволікає від тривожних думок і відчуттів, але й дарує сплески сильних емоцій, що неабияк активізують життєві резерви. Має двох синів – Володимира і Михайла, невісток Поліну та Тетяну, шестеро внуків.

Ганна Макаренко

ОКРЕМІ ВИДАННЯ

2009

Хто раніше всіх встає? : вірші та оповідання / Ю. Драгун. – Ужгород : Карпати, 2009. – 104 с. : іл.

2010

Горнятко доброти : вірші та оповідання / Ю. Драгун ; вступ. ст. Б. Кушніра ; худож. оформ. О. Ладижець та Ю. Рогової-Єгорової. – Ужгород : Карпати, 2010. – 120 с. : іл.

ПУБЛІКАЦІЇ

Вишиванка : вірш // Дружба. – 2009. – 15 серп. (№ 98-99). – С. 4.

ЛІТЕРАТУРА ПРО ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ

Макаренко, Г. «Ні дня без вірша» : [про життя і творчість Юлії Драгун] / Г.Макаренко // Дружба. – 2009. – 28 берез. (№ 39-41). – С. 4. : портр.

Шутко, М. Юлія Драгун віршує і для дітей і для дорослих [вихід зб. Ю. Драгун "Хто раніше всіх встає?" (вид-во "Карпати", 2009)] / М.Шутко // Новини Закарпаття. – 2009. – 3 листоп. (№ 124). – С. 6. : портр.

Федина, В. В. «Хто раніше всіх встає?» – нова дитяча книжка Юлії Драгун : [про презентац. книги в Тячівській район. дит. б-ці] / В. В.Федина // Тячів. – 2010. – 23 січ. (№ 2). – С. 3. : фото.

Маджара, Н. Презентація у рідному селі : [про презентац. Книги Юлії Драгун «Хто раніше всіх встає?»] / Н. Маджара // Дружба. – 2010. – 27 лют. : фото.

Кричфалушій, Людмила. "Хто раніше всіх встає?" – віршовані та оповідні цікавинки для малечі, або про чергову презентацію книги літераторки Тячівщини Юлії Драгун / Л. Кричфалушій // Тячів. – 2010. – 13 берез. – С. 4. : фото

ДМИТРО КЕШЕЛЯ

(нар. 25.11.1951 р.)

Літературний процес Закарпаття розквітнув молодим сузір'ям наприкінці сімдесятих років XX століття, коли ввійшли в мистецтво майже одномоментно ровесники, колишні студенти філологічного факультету УжДУ Микола Матола, Василь Густі, Дмитро Кремінь, Дмитро Кешеля та випускник Московського літературного інституту ім. О.М.Горького Петро Ходанич.

Мабуть, не часто так ведеться, коли п'ять талановитих особистостей зродяться одразу і в одній місцевості. Тому, певно, й білий світ їх сприйняв з недовірою, а відповідно і вплинув не лише на життя, а й на творчі долі. Країна снігів забрала свого побратима Миколу Матолу. І тепер їх залишилося четверо: Василь Густі, Дмитро Кремінь (лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка) і прозаїки Дмитро Кешеля і Петро Ходанич. Дмитро Михайлович Кешеля ввійшов у літературу в час помітного, потужного явища – шістдесятництва. Громада сприйняла їх стиль, їх бунт, їхнє вміння і бажання «говорити від імені колективного «МИ». Але у надрах клекочучого шістдесятництва зароджувалася, як влучно відзначив Василь Рубан щодо «київської школи», «нова естетика», коли «нова генерація поетів хотіла йти до народу через власне «Я», щоб бути максимально щирим, і таким чином відмежуватися від завалів фальші, які напродукувала радянська література». Таку естетику сповідував і Дмитро Кешеля, хоча навряд чи свідомо відходив від «завалів фальші». Він просто чесно брів на Голос, намагався не зраджувати, насамперед собі. У цьому, мабуть, полягає феномен письменника, і сенс його творчості — не лукавити.

Художній світ Д.Кешелі – своєрідна Книга буття закарпатської землі. А герой, котрий понад тридцять літ мандрує Кешелевими оповіданнями, повістями, романами, народився в пору, коли: «Небеса голубими стогами вкрили навколишні гори, пагорби й обійстя людські... Небеса, тихо шелестячи, текли руслами давно вимерлих рік. Небеса затопили навіть колодязі... Небеса пахли бузком і полуницею... Діти, які народжувалися у ту пору... пахли бузком і полуницями». Так само у шумерських міфах (XVIII ст. до н.е.) повідомлялося про час народження богів: «коли вгорі небеса були безіменні, а внизу лежала земля безіменна, коли Апсу, первородний їхній творець, і хаос Тіамат, що їх породила, води свої докупи змішали...». Тобто герой творів Д.Кешелі наче завжди був, так, як і завжди жила його земля, що має конфігурацію гір, і вже цим сакральна для нас. Ця лакуна і за географічним положенням має статус «огородженого світу». «Маленькі і більші села, – досліджував Ф.Потушняк, – серед гір поділені на поодинокі купки. Все це дає відчуття чогось відірваного від світу і рівночасно скупчує людей в одно, та робить їх характер дружнім, але кріпко прив'язаним до свого». Замкнутість простору надає йому таємничості зі світу оточуючого, а разом з тим загадковості й містичності, адже йдеться про гори, які люди завжди мали за священні точки Землі. Ландшафт краю, у творчості Д.Кешелі, знаменує своєрідний неперебутній Олімп, через який відбувається спілкування світів, а відтак набирає значення світо-ландшафту (тобто території, що має вплив на буття всієї Землі).

Для Д.Кешелі світоландшафт краю займає провідне місце у творчості. Перший крок, як письменник, Д.Кешеля зробив із освоєння оточуючого середовища, із маркування світу, в який прийшла Дитина Великих Небес.

Упорядкувати, позначити місцевість і тим самим убезпечити своє життя в її лоні – така мета приводить молодого письменника у першому романі «Прирічанські характери» (1978) до міфології. Або ж митець, оперуючи словами Г.Штоня, рухається «уперед, де фольклор... стає матеріалом мислення, скажемо так, метахудожнього. Тобто проривається до загальнолюдських духовних первнів і ними оперує».

Три складові, якими позначає письменник світ: гора Меланія (і як символ землі; і як місцевість наділена сакральними якостями), Велика ріка (як символ дороги в інший світ, як плин часу, вічність, забуття), і Небо (вічне царство, храм богів): «Сонце бреде повільно над горами, а потім не витерпить, озирнеться, чи не підглядає хто, стрибне хутко з Небес у ріку, пірне під хвилями. Освіжиться, обтрусить із себе воду, весело хукне і полетить знову на свій шлях».

І Меланія, і Велика ріка, і Небеса, як і вся природа, охороняють прирічанців, кордонуючи їх у своєрідний замкнутий простір, що живе за своїми пра-прадавніми законами: адже місцевість особлива, а тому і мешканці її, – незвичайні. «Узагалі, – як зауважує В.Войтович, – гора недоступна для простих смертних, лише свої герої потрапляють на неї». У сакральному середовищі, визначає Д.Кешеля, природа і людина діють «за одно». Це цілісний організм, що повинен протистояти Злу. Адже, знову ж таки, гора має позитивну сутність, коли на ній панує Добро.

Отож навіть «нечисть», яка осідає поруч, напрочуд добропорядна. Місцева відьма, наприклад, на ім'я Богумила, надзвичайно побожна і боїться звікувати «старою дівою». Вона весь час виглядає судженого. А хатинка її – окраса Меланії (до слова, з горою повітруля не завжди ладнає) і гордість для прирічанців: «Хата вже зовсім увійшла корінням у землю. І тепер щовесни дерев'яні стіни, стріха, вікна, двері зеленіли листям, а далі пишно-пишно бралися білим квітом...» ...А через Велику ріку пролітають лебеді у Прирічне, щоб забрати до свого дому молодого-молодого Охріма Новикова. Так у вирій разом з птахами відбуде блаженна душа у віття світового Дерева життя...

Увесь світоландшафт, який маркує Д.Кешеля, помічний для людей. І як характерно для української свідомості – природа виступає завжди в єдності з людиною. Лише в такій сув'язі і Д.Кешеля, і його герой вбачають секрет світопорядку, секрет організованого простору – космосу. І на відміну від нього хаос – це осередок міста. Тому герой, який покидає священне село і потрапляє у місто, номінується автором як «блудний син» (повість «Блудний син повернеться додому»). Бо в персонажа відбувається роз'єднання: пуп – закопаний під Меланією, душа залишається на рідному обійсті, а тіло блукає у просторі хаосу. Тільки повернення додому відновлює людський організм до повноцінного співіснування душі й тіла. Гора журиться за кожною донькою, за кожним сином. У час же їхнього відходу в вічність шле небу знак своєї жалоби.

Друга необхідність, з якою стикається Д.Кешеля і головний герой його творів, – це осмислення концепта «пізнай самого себе». Думається, що до цього акту необхідно дорости і емоційно, і духовно. Для письменника потреба самопізнання відбувається після п'ятдесяти літ, коли подолано чимало рубежів і фобій. Твором, в якому герой намагається зрозуміти себе, виступає трагікомічний роман із народного життя «Чим би не бавилися пани, лем би не було війни!..» (2003).

Для української традиції настанова «пізнай самого себе» характерна і органічна. Адже наша філософія найперше зорієнтована на пізнання правди, що будується «як драма людського життя». Тому нам притаманний «тип філософствування, що вирізняється не об'єктом (ним завжди є всезагальне), а суб'єктом пізнання... котрий мислить себе як факт в середині буття». Тобто, якщо ти збагнув себе чи свою долю, то став ближчим до правди, значить до Бога, бо людина, котра осягнула свій внутрішній світ, здатна зрозуміти сутність життя, бодай свого. Філософ і богослов св. Августин твердив «Не виходь назовні, в самого себе увійди, бо у внутрішній людині живе істина».

Занурення у себе дає можливість розуміння і примирення людини, найперше, самої із собою. Григорій Сковорода сприймав акт самопізнання «як онтологічний процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе». Акт важкий. І на жаль, найчастіше здійснюваний в певний кризовий період, який переживає людина. Тобто проходить певна залежність: катастрофа – є очисним елементом або катастрофа є поштовхом до пізнання себе, що також – катарсис. Ця риса характерна не лише для людини, а для цілих суспільств, епох і бере свій початок у міфах.

Для Кешелевих героїв під час пізнання себе характерне розуміння своєї, сказати б, містичної приналежності до батьківщини. Ф.Потушняк спостерігав, що у світогляді закарпатських українців зазначена: «...велика прив'язаність до рідної скиби – свого краю, природи...».

Коли розсуваються межі «правди про себе», то завжди хочеться здобути чи проникнути до великої істини, чи то Великої мети, заради якої нуртуємо на Землі. Відтак Д.Кешеля підходить до освоєння Всесвіту. І той світ, який він маркував для себе в ранній творчості, виявляється ключем (за своїм буттєвим статусом) до осягнення Великої мети, коли добро перемагає зло. Із таких роздумів виникає книга оповідань «...І в Смерті були Твої очі» (2004), в основі якої лежить есхатологічний міфологізм.

Д.Кешеля малює вічну спільноту закарпатців, яка, живучи на горі, намагається різними способами тримати рівновагу у світі, щоб врятувати і себе, і інших. У книзі повномірно простежується ідея, «що народна пам'ять зберігала уявлення про Карпати як про чародійське місце. Це зображено в «Страшній помсті» М.Гоголя... Казково-міфологічна дія «Страшної помсти» теж відбувається у Карпатах. Тут був міфологічний центр стародавньої Слов'янщини. Мабуть, тут, як вважає Д.Кешеля, цей центр залишається. І живуть у Чарівному світі люди, котрі сприймають поділ універсуму на Нав, Яв і Прав, перебуваючи у самій середині всієї деміургійної системи. Персонажі-характерники мають можливість кеносису і рятують сусідів, друзів, ба навіть ворогів від смерті, як і душі тих, хто в царстві Прав піклується про живих і турбується кожним їхнім кроком, намагаючись виправляти помилки.

Суттєвим у творах є сповідування християнських ідей, що притаманні закарпатцям, як відзначав Ф.Потушняк, саме в магічному значенні – «більше дасиш, більше отримаєш». Тому значна кількість персонажів намагаються віддавати і жертвувати. А оскільки матеріальних благ, які можна було б визичити, – немає, то люди з творів Д.Кешелі офірують одне в поміч іншому чи не найдорожче почуття – любов. Мати, закладаючи своє життя у вічності, рятує сина, зведеного демоном ініціації; Андрій, перебуваючи поза нашим часом і простором, виборює право на життя для чоловіка своєї коханої – Василя; чи Мотринцюля – любов котрої до середовища була настільки могутньою і всеоживляючою, що в осінній день її смерті зацвіло давно оніміле дерево персика. Зрештою, для персонажів творів Д.Кешелі властиве розуміння оточення як «світу у світі» (Г.Сковорода).

Цікавим є те, що у цих оповіданнях Д.Кешеля виводить образ жінок нестандартної вдачі. Жінок, котрі повноправно вливаються до когорти чоловіків і стають разом з ними на рівних співтворцями світу, його співвласниками. У їхньому серці нуртує «дух живий».

Жінка у Д.Кешелі, як правило, долає дуже складний шлях. І якщо згідно з традиціями, що вкорінені у свідомості закарпатців ще донедавна, – «вона найближче стоїть до темного світу: вона і відьма, і зла свекруха, і чарівниця», то у прозаїка, зазвичай, «друга стать» – сила, що підтримує світ, спокутуючи своїм життям чужі провини, і будучи емоційно наснаженішими від чоловіків, жінки частіше ладні бігти на допомогу, розраду, чи собою загатити ріку вічності заради іншого. Тому їх і чекатиме той білий корабель, що перевозить праведні душі: «І тут ... похмурий осінній день почав поволі наповнюватися м'яким, лагідним сяйвом. Жофія глянула вгору, й душа її, як черешня в маю, засвітилася білою радістю. Над зеленицею почали розквітати сердиті осінні хмари, а згодом у синьому небесному вікні велично сплив Святий корабель...»

Коли герої проходять свій життєвий шлях і долають нещастя не так знанням, як віданням, тоді ж засновується переконання, що кожне слово, кожна дія (добра чи ганебна) приводить до реакції у Всесвіті. Осягнення цієї істини й безмірна віра у магічні сили землі свого краю породжує у них відчуття загостреної відповідальності за вчинки, та навіть за думки.

Прозі Д.Кешелі властивий, сказати б, Великодній характер, коли людям дарується надія на оновлення, на створення «блаженної сторони».

А може, неперебутньої України. Із добром, і любов'ю...

...У своїй творчості митець «досяг високої зрілості таланту». І наразі, Д.Кешеля (народжений 1951 року в с. Клячаново) – відомий письменник, автор понад десятка книг («Дерево зеленого дощу», «Колиска сонця», «А земля таки крутиться», «Пора грибної печалі»...); заслужений журналіст України (пройшов шлях від кореспондента Закарпатської обласної телерадіокомпанії до головного редактора редакції художнього мовлення); драматург («Голос Великої ріки», «Дерев'яні люди», «Закарпатський вертеп», «Недотепа із Вертепа»...); натхненник і сценарист численних документальних фільмів («Терпкі черешневі сльози», «Симфонія Закарпаття», «Це ми твої діти, Господи», «Осіння Голгофа єпископа Ромжі» та ін.); лауреат низки поважних премій в галузі літератури, журналістики, драматургії, – возділує земельну ниву під Ловачкою, і нововиплеканий виноградник із вдячністю тріпоче листям, коли господар іде поміж рядами. Винниці байдуже, що її Дмитро – письменник, бо насамперед для неї він хранитель тисячолітніх таїн виноградної лози.

В.Поп, профессор

ОКРЕМІ ВИДАННЯ

2006

Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери : романи з народного життя / Д.М. Кешеля ; післяслово Д. Федаки. Ужгород : Карпати, 2006. – 400 с.

2007

Видіння зрячої води, або ж дурний Іван стріляє, а Богонько кулі направляє. / Д.М. Кешеля. – Ужгород : Карпати, 2007. – 184 с. :9 іл.

2008

Мармалада : повість / Д.М. Кешеля ; худ. К. Малько. – Ужгород : Мистецька Лінія, 2008. – 32 с. : кольор. іл.

ЛІТЕРАТУРА ПРО ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ

Веснянка, Т. Дмитро Кешеля написав закарпатську казку. За твором місцевого письменника ставлять лялькову виставу / Т.Веснянка // Ужгород. – 2004. – 31 січ. – С. 12.

Поп, В. Реальний і віртуальний світ Дмитра Кешелі : нарис життя і творчості / В.Поп. – Ужгород : Мистецька лінія, 2005. – С. 124.

Ковальчук, М. Дитячий детектив Дмитра Кешелі : [про кн. «Мармалада»] / М. Ковальчук // Ужгород. – 2008. – 6 груд. (№ 51). – С. 12.

ІРИНА НЕВИЦЬКА

(1886 – 1965)

Ірина Невицька – журналістка й агроном, піонерка жіночого руху, редакторка й видавець, авторка дитячих віршів, казок, п'єс, байок, оповідань, історичного роману та свого часу надзвичайно популярної повісті «Пригоди Матія Куколки», діячка, подібних якій «мало можна знайти в нашій історії... Вона – натхненний народолюбець, письменниця, відважна, самовіддана та чесна патріотка, багатостраждальна жінка-мати...»

На сьогодні в Україні її літературний спадок мало відомий читачеві. Ірина Невицька заявила про себе ще на початку XX століття й активно розгорнула мистецьку й громадську діяльність у 10-30-х роках, взявши до рук «покинуте предками заржавіле перо, впряглась у ярмо, щоб підняти нашу запустілу цілину серед дуже складних і несприятливих обставин, поклала на себе важкий тягар обов'язків культурно-освітнього діяча». Чеська критика її співставляла з Елішкою Красногорською; Михайлові Мольнару вона нагадувала Наталію Кобринську; Олена Рудловчак вбачала в її діяльності «будительський струмінь»; а за літературними стремліннями й пошуками власної тональності вона близька Олені Кисилівській, Христі Алчевській, Надії Кибальчич, Галині Журбі, Іванні Блажкевич, Уляні Кравченко, Ользі Кобилянській, Лесі Українці... Та попри всі ці порівняння Ірина Невицька торувала свій шлях в українське письменство, робила це свідомо й уперто, втявши глибоко і не один плужок у літературну борозну, виконуючи «надзвичайно приліжно каменярську працю... до кращого завтра нашого жіноцтва і взагалі нашого Народу».

Михайло Мольнар ще у 1963 році на сторінках «Дуклі» виступив на захист письменниці, відстоюючи думку, що ця проста дочка Лабірщини прокладала шлях українській літературі, твори якої друкувалися в шкільних читанках та дитячих журналах і були улюбленими серед карпатської дітвори. Спричинилися до популяризації її творчості в Словаччині й на Україні Л.Бабота, В.Зозуляк, Ф.Іванчо, О.Рудловчак, Ф.Ковач, Г.Чаварга. У 1996 році у селі Удоль на Старолюбовнянщині з нагоди 110-ї річниці від дня народження Ірини Невицької проводиться науковий семінар «Ірина Невицька – українська письменниця і громадська діячка», відкрито меморіальну дошку на будинку, де свого часу вона жила, і вже кілька років поспіль в Гуменному проводиться конкурс виразного читання її імені.

Ірина Невицька народилася 10 грудня 1886 року в селі Збудська Біла Гуменського округу в сім'ї українського інтелігента, гімназійного професора Павла Бурика. Батько був сином бідного священика, вчився в державній мадярській гімназії у Пряшеві, потім у Дебрецені, а згодом в університетах Будапешта та Відня. По закінченні студій навчав сина графа Шмідека і разом з ним багато подорожував: був в Італії, Франції, Югославії, Німеччині, Швейцарії. Тож, стався людиною широкого світогляду. Мати, Анна Ковалицька, донька сільського священика, жінка прогресивного духу. Молода енергійна пара жила щасливо на обійсті діда Андрія Ковалицького, виховуючи трьох дітей: Павла (1883 р. н.), Ірину (1886 р. н.) та Ольгу (1888 р. н.). Але сімейне щастя було недовгим. У 1889 році помирає мати, перехворівши на тиф. У домі настала безрадність і розпука... Через три роки батько оженився вдруге з Геленою Ханат, доброю русначкою-українкою. Павло Бурик намагався прищепити дітям українські переконання, зберегти в родині національні звичаї та обряди. У хаті говорили тільки українською мовою. Першою книжкою Ірини був «Буквар» Олександра Духновича, і перші вірші навчилася з азбуки: «Мамко, мамко, куп ми книжку...» та «Я русин був, єсьмі буду...». Щоб уберегти дочку від насильницького мадярського виховання, батько віддає її до німецької початкової школи в місто Сабинів, бо, як він каже, «на мадярщину ще є часу».

У 1895 році трагічно, у великодній понеділок, помирає батько, заразившись на полюванні «титанусом». Перед смертю взяв обіцянку з дружини пильнувати дітей, а останнім заповів: «Діточки, слухайте маму, будьте добрі, любте свою віру і мову».

Гелена Ханат, опинившись у скрутному матеріальному становищі, доклала всіх зусиль, щоб виховати дітей національно свідомими, зробити їх справжніми людьми. Після закінчення початкової німецької школи Гелена Ханат віддала вчитись дітей у державну мадярську школу, – іншої в містечку не було. Життя спонукало дівчину вивчити німецьку, угорську та словацьку мови і попри те – не забути свою рідну – українську, якою щоденно користувалась в побуті.

Дівчина тягнулася до знань, любила історію, географію, природознавство, літературу. Вона вступила до Пряшівської учительської семінарії, але не закінчила навчання, бо у 1903 році вийшла заміж за літератора й громадського діяча греко-католицького священика Омеляна Невицького (1878-1939). Молоде подружжя поселяється в селі Чичава, де проживе шість років. Саме тут починається літературна та громадська діяльність Ірини Невицької. Паніматка знайомиться з життям простолюддя, слідкує за працею свого чоловіка, допомагає йому проводити серед населення культурно-освітню роботу, вона пише статті і патріотичні вірші, які друкує в газетах «Наука» та «Неділя», що виходили в Ужгороді й Будапешті, підписуючись як А. Н., Анна Новак, Гірняк, А.Горняк, Н-ка, Н., Икс.

Знаменною стала стаття «До руських жін», в якій І.Невицька піднімає соціальні проблеми карпатського жіноцтва. У 1912 році побачила світ різдвяна п'єса «Боже провидіння», яка тоді ж побачила шкільну сцену, а у 1925 році була опублікована окремою книгою в Пряшеві. У доробку письменниці є також п'єси «Рожденственський дарунок», «Судьба» («Доля»), «Радості майстра Фулярдина», «Непорозуміння», «Все в порядку», «Князь Федір Корятович», «Безнадійні». Частина драматичних творів залишилась в рукописах, решта – загубилась.

Вже перші поезії І.Невицької, надруковані в «Місяцеслові» за 1913 рік, засвідчили, що в закарпатоукраїнську літературу прийшла жінка-патріотка, яка заявила про свою любов до рідного слова, краю, народу, про готовність стати на жертвенний вівтар заради вітчизни. Треба було мати неабияку сміливість, щоб так відверто заявити про свої національні переконання, коли урядом проводилась політика мадяризації, денаціоналізації, а жінки-інтелігентки з її оточення говорили по-руськи хіба з прислугою.

Ліричні герої її перших поетичних творів – народнопісенні, поезії цілком природно вплітаються в канву тогочасної закарпатської літератури.

Ірина Бурик-Невицька поступово стає натхненницею і помічницею в освітньо-патріотичній діяльності свого чоловіка. Кінцем 1919 року за сприяння о. О.Невицького розгорнула діяльність Ліга русинів, яка об'єднала найсвідоміших представників руської інтелігенції. На прохання губернатора Г.Жатковича священик їде в Америку для зібрання коштів серед земляків, а також послабити москвофільський вплив А.Бескида. Повернувшись додому, о. О.Невицький стає об'єктом переслідування з боку антиукраїнських сил. У 1921 році після обшуку у своєму помешканні він емігрує до Америки, де і проживе решту свого життя.

Наслідком від'їзду чоловіка й батька за океан було переселення сім'ї Невицьких з парафіяльного села Уяк до Пряшева. Тридцятип'ятирічна І.Невицька залишається з шістьома дітьми на руках. Не відомо, чи вони ще колись зустрічалися аж до його смерті (30.12.1939, м. Міннерсвіль, штат Пенсильванія, США), та серця їхні билися завжди в унісон, а душі через роки й океани ще міцніше єднались між собою.

Пряшів... Це місто стало середовищем розквіту таланту І.Невицької, тут вона сягла вершин громадської та творчої діяльності. Пряшів став для неї оберегом і фортецею, відрадою і останнім прихистком. Тут 22 березня 1922 року нею був заснований «Союз руських жін», який мав за мету активізацію освітнього та духовного життя українців Східної Словаччини. Союз організовував недільні школи, гуртки художньої самодіяльності, сприяв заснуванню дівочого монастиря сестер Василіянок. Видав, на жаль, єдиний жіночий календар, що містив 17 статей І. Невицької.

В аматорському драматичному театрі, керівником якого була ця невтомна діячка, ставилися п'єси української та зарубіжної класики, а також її власні. Так 14 грудня 1930 року відбулася в Ужгороді прем'єра її драми «Огонь». Постановку здійснив «Союз Підкарпатських студентів в Празі» з нагоди 10-річчя свого виникнення та 25-літнього ювілею творчості авторки. До пряшівського періоду творчості слід віднести й поезії на найболючіші теми. Поетична творчість І.Невицької хибує формою, проте є щирою й патріотичною.

І. Невицька – авторка першого на Закарпатті історичного роману «Правда побідила» (1923). Однак цей твір – переробка відомого роману Г.Сенкевича «Куди йдеш?». Публікувався роман в ужгородській газеті «Русин». Цю працю авторка здійснила на прохання Ф.Тіхого, чеського професора, який на той час працював у нашому краї. Як гонорар, отримала наклад твору у вигляді окремої книжки.

З дослідження Антоніна Гартла дізнаємось, що І.Невицька працювала ще над одним історичним полотном під назвою «Борис Коломанович» про сина угорського князя Коломана й доньки київського князя Святополка Предслави. Варті уваги оповідання письменниці, що увійшли до збірки «Дарунок» (1929). Ця цінна китиця рефлексій із нашого життя того ж року ввійде до чеськомовної «Антології підкарпаторуської літератури». За ідейно-тематичним звучанням мала проза І.Невицької стоїть поруч з творами О.Маркуша, Л.Дем'яна, Ю.Станинця, Ф.Потушняка, Ю.Федьковича, І.Франка, М.Коцюбинського. Оповідання І.Невицької – предтеча закарпатоукраїнської соціально-психологічної прози, вони свідчать про вміння будувати сюжет, відтворювати настрій, змальовувати сільський побут.

У 1930 році І.Невицька стала засновницею культурно-освітнього товариства «Просвіта» в Пряшеві і видає «Слово народа», першу газету, друковану українським фонетичним правописом. На її сторінках розгорнулися дискусії щодо утвердження української мови як народної, зрозумілої населенню. Газета виходила двічі на місяць і була як сіль в оці ворогів. Після того, як один із найвідданіших співробітників, зацькований мовною боротьбою та інтригами, покінчив з собою, не було коштів на подальші випуски, І.Невицька переїжджає в Ужгород. Августин Волошин бачить в тому переїзді й причину: «... щоб дітей своїх могла в народнім дусі вишколовати і щоби для себе знайшла ширше поле праці...» В Ужгороді І.Невицька створює жіночу секцію «Просвіти», стає заступницею голови «Жіночого Союзу» (опікується філіями від Перечина до Ясіня). Очолювала «Союз» дружина майбутнього Президента Карпатської України – Ірина Волошина, а членами були відомі жінки краю: пп. Климпушова, Тисовська, Горбачевська, Станкова, Бращайкова, Косникова і ін. Метою бачили згуртування всіх українок краю на боротьбу за національні й господарські права. І.Невицька пише. Перо її мужніє, форма удосконалюється, образність поглиблюється, очищується мова. Незмінною залишається ідейність творів. Її поезія цього періоду здебільшого громадянська, в ній мало лірики, не витримані віршові розміри, рими. Це швидше віршована публіцистика. Вірші друкують – «Пчілка», «Наш рідний край», «Русин». В них і прозові байки І.Невицької «Кінь та Осел», «Мухи», «Осел і Тиса», «Бджола і Мухи», «Віл і Жаба».

Лебединою піснею І.Невицької є повість «Пригоди Матія Куколки». Вона створила образ хлопчика-сироти, що став близьким і рідним не одному поколінню карпатських дітей. Невичерпна фантазія і уява, сердечна доброта, гострий розум, кмітливість, уміння головного героя вживатися з різними людьми, викликають співчуття та милосердя, прагнення розбити стіну відчуженості, як і бажання творити добрі справи. Матій Куколка схожий на Тома Сойєра, коли бешкетує, на Франкового Гриця, коли ходить до школи, на героїв Божени Нємцової, коли помагає старшим, він схожий на сучасних дітей. Повість прийшла до дітей зі сторінок журналу «Пчілка» у другій половині 20-х років. Твір складається з невеликих оповідань. Окремою книжкою повість мала вийти в 1939 році за редакцією М.Мухіна в Хусті. Та з відомих причин не вийшла. Книга побачила світ тільки у 1968 році в Пряшеві, вже після смерті письменниці, й то лише перша частина. Тільки у 1994 році Словацьке педагогічне видавництво видало «Пригоди Матія Куколки» в чотирьох частинах: «Матій Куколка на селі», «Матій Куколка на ярмарку», «Матій Куколка у майстра», «Матій Куколка в місті». Останній розділ «Матій Куколка – вояк» залишився незакінченим.

Після придушення Карпатської України Ірину Невицьку прихистив Пряшів. Останні роки, коли вона відійшла на заслужений відпочинок і могла очікувати від своїх земляків теплого ставлення й пошани, були втіленням байдужості і невдячності.

Забутою відійшла Ірина Невицька у вічність 21 листопада 1965 року. Похована у Пряшеві... Письменниця тільки повертається сьогодні до читача.

Наталія Ребрик, Любов Мандриченко

ОКРЕМІ ВИДАННЯ

1923

Правда побідила : іст. роман / І. Невицька. – Ужгород, 1923. – 446 с.

1929

Дарунок : зв’язок повістей / І. Невицька. – Пряшів : Книгопечатня "Святого Николая", 1929. – 88 с.

1968

Матій Куколка/ І. Невицька. – Слов.пед. вид-во в Братіславі, відділ укр. л-ри у Пряшеві, 1968.

ЛІТЕРАТУРА ПРО ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ

Мандриченко, Л.М. "Де я в житті маю взяти плужок у борозну?.. " : [до 115-річчя від дня народж. Ірини Невицької] / Л. Мандриченко // Ужгород. – 2001. – 15 груд. – С.11.

Ребрик, Н. Порив, повний конкретної і живої сили, без домішки фрази [до 115-річчя від дня народж. Ірини Невицької] / Н. Ребрик // Срібна Земля. – 2001. – 15 груд. – С.14.

Мандриченко, Л.М. Вивчення творчості Ірини Невицької в школі / Л.М. Мандриченко. – Ужгород : Гражда, 2002. – 38 с.

Мандриченко, Л.М. Ірина Невицька: "Де я в житті маю втяти плужок у борозну?.." : життєвий і творчий шлях письм. / Л. М. Мандриченко ; ред. Н. Й. Ребрик. – Ужгород : Ґражда, 2005. – 274 с. – (Шкільна серія ; вип. 11).

ФЕДІР ПОТУШНЯК

(1910 – 1960)

Визначним майстром українського слова, чудовим поетом-ліриком, неповторним новелістом, автором великого епічного полотна з життя закарпатців «Повінь» увійшов у літературу Федір Михайлович Потушняк. Федір Потушняк (Ф.Вільшицький, Ф.Пасічник, Ф.П-к, Ф.П. та ін.) народився 27 лютого 1910 року в селі Осій на Іршавщині. Здобув освіту в Карловому університеті в Празі, після закінчення якого (1937) деякий час учителював у закарпатських селах Білки й Великий Бичків. Коли в Ужгороді в 1940 році було засноване «Підкарпатське общество наук», став його постійним співробітником. Проте з посиленням воєнних дій окупаційні угорські власті мобілізовують Ф.Потушняка і відправляють його на східний фронт. Письменник побував у радянському полоні, а після повернення в березні 1945 року з табору під Івано-Франківськом працює в газеті «Закарпатська Україна» (пізніша назва «Закарпатська правда»). У цей час розпочинається й науково-педагогічна діяльність Ф.Потушняка в нововідкритому Ужгородському державному університеті на посаді викладача, пізніше доцента кафедри загальної історії. Прийнятий до Спілки письменників у 1946 році, митець тим не менше зазнає різкої критики за нібито незрозумілий модерністський напрям поетичної творчості, «далекої від дійсності» й чужої «радянському народові».

У світ українського поетичного слова Федір Потушняк увійшов у 30-х роках XX століття, ставши автором збірок «Далекі вогні» (1934), «Хвилини вічності» (1936), «Таємничі вечори» (1938), «Можливості» (1939), «На білих скалах» (1941), «Кристали» (1942) та «Терези вічності» (1944). Донині в рукописному варіанті зберігається збірка «Радість».

Уже в першій своїй збірці «Далекі вогні» Ф.Потушняк намагається відтворити духовний порив людини до щастя, внутрішньої гармонії, єдності зі світом. У «Хвилинах вічності» формується ключовий образ усієї художньої системи митця – хвилин як елементів вічного не в їх механічному поєднанні, а в осяяннях творчості, у проривах за межі емпіричного часоплину життя. «Таємничі вечори» в однойменній збірці – це і є вечори прилучення до вічного, Божественного, нескінченного, вечори діяння священної магії слова, його незбагненної, надлюдської сили.

У збірці «Можливості», що значно розширює перспективу поетичного світобачення автора, Ф.Потушняк пробує своє перо також у сюрреалістичній поезії (цикл «Можливості»), згодом продовживши ці спроби у збірці «Кристали». Що ж до збірки «На білих скалах», яка вже своєю назвою виражає порив до ідеалу, вказує на вершинні злети людської думки, то її за рівнем майстерності, емоційної сугестивності, за глибиною проникнення в світ людської душі можна ставити в один ряд із творчими здобутками Б.-І.Антонича й раннього П.Тичини. Органічно завершує шлях талановитого лірика збірка «Терези вічності».

В унісон із головними мотивами збірок поета звучать і його поеми «Хатка та млинок» (1944) і «Спляча царівна» (1944).

Ф.Потушняк був і талановитим прозаїком. Поряд із О.Маркушем, Л.Дем'яном, Ю.Станинцем він увійшов у славну когорту творців «закарпатської школи» української новелістики. Письменник усвідомлював потребу виходу літератури за межі чисто соціальних та етнографічних тем, які здебільшого опрацьовували прозаїки-закарпатці. У розвідці «Закарпатська українська етнографія» він писав: «Художня література Закарпаття... мала виразно етнографічний характер.... Закарпатські письменники завжди звертались до соціальних проблем села. Вони свої ідейні й мистецькі засоби черпали з фольклору. Метою письменників було зображення позитивної й негативної картин життя. Високої мети закарпатські письменники перед собою не ставили. Картини життя вони передавали вкрай реалістично, писали «правду».

Ф.Потушняк належав до тих прозаїків краю, які, відходячи від етнографізму та примітивного побутописання, вже ставили перед собою «високу мету». Він досліджував людську душу, її таємниці, торкався основоположних екзистенційних проблем буття. Як майстер психологічного письма Ф.Потушняк розширив проблематику закарпатоукраїнської прози, тонко нюансував відображення найрізноманітніших настроїв і станів душі своїх героїв. Не можна не відзначити майстерності Потушняка-новеліста, його вміння вибудувати новелістичний сюжет, творити незрівнянні психологізовані пейзажі.

Розпочавши свій творчий шлях із поезії символістського звучання, у прозі Ф.Потушняк, як і більшість його літературних побратимів, виступив реалістом, чи, точніше, неореалістом.

Уже перші виступи письменника (книжки «Земля», 1938, «Оповідання», 1942, «Гріх» та інші оповідання», 1944) були схвально прийняті критикою. Є.Недзельський правомірно пов'язував художню творчість Потушняка з його етнографічними зацікавленнями, вважаючи, що поєднання наукової праці з художнім обдаруванням дало можливість автору «через душу свого народу проникнути до глибини душі людини загалом».

Різкими, суворими штрихами та лаконізмом деякі новели Ф.Потушняка наближаються до типу стефаниківської новели. Такими є, наприклад, новела соціального звучання «Голод», у якій Іванко, що разом із батьками вмирає від голоду, який охопив село, ділиться з матір'ю мріями про достаток і добрі заробітки в своєму дорослому житті, або «Злодій» – мистецьки виконана зарисовка нелюдської розправи селян над німим жебраком із порожньою «латаною тайстрою», котрий нібито вкрав верету в багачки Йванихи.

Серед творів, у яких Ф.Потушняк відтворює народну філософію, прадавні вірування й забобони селян, виділяється новела «Верба». Герой новели Іван Межовий та його дружина вірять, що хвороба їхнього синка Петрика пов'язана з бажанням старої верби забрати собі хлопчика. Адже молода жінка колись «на русалля» за порадою знахаря молила цю вербу послати їй дітей. І ось наближається «русальна північ»: Петрик у гарячці, а безпорадні батьки, охоплені розпачем, згодні віддати в жертву дереву меншу дитину, дівчинку. З надзвичайною силою драматичної напруги письменник зображує епізод, коли батько з дитиною на руках біжить до болота, над яким росте верба. Цей епізод нагадує подібну сцену із «Новини» В.Стефаника. Розв'язка твору несподівана, але психологічно вмотивована: сила батьківської любові перемагає забобонний страх, і чоловік повертається за дитиною: «Хапає її в обійми, притискає міцно до грудей, відносить набік від верби і ставить на землю. Потім повертається, підносить сокиру і з розмаху, поспішаючи, рубає в темряві стару вербу.

— Не дам тобі свої діти! — кричить. — Не дам! Це — мої діти!

І рубає, не переводячи дух, рубає, рубає...».

Якою ж безмежною має бути духовна міцність людини, щоб переважити містичний жах перед усевладдям природи і повстати проти незрозумілої, темної сили, що хоче забрати найдорожче! Життя закарпатського селянина, глибини його духу давали письменнику матеріал для розв'язання складних екзистенційних проблем. Головною з них є протистояння добра і зла – як у душі окремої людини, так і нарівні родинних чи соціальних відносин.

Особливою теплотою овіяна розповідь про малого Михайлика в оповіданні «Грішник». Чудовий ножик-рибка, знайдений у «тайстрині» Юри, змушує дитину відчути себе «правдивим грішником». Драматизм внутрішньої боротьби хлопчика посилюється імпресіоністично зображеною картиною бурі, яку «грішник» сприймає залежно від своїх вагань, голосу сумління, небажання віддати ножик власнику.

Іван Широкий, герой новели «Крадіж», якого призначили дяком, відчувши всю відповідальність за свою службу в церкві, занедбав господарство, ремесло, яким заробляв на хліб, коли ж сім'я опинилася перед загрозою голодної смерті, наважився на крадіжку кукурудзи з чужого поля. Почуття сорому, провини, уявлення про глузливий сміх односельців призводить до страшного емоційного стресу і смерті.

Не впускає в свою душу зла молодий вояк, що вирвався додому з пекла війни («Право на життя»). Довідавшись про невірність дружини, «не затрясся з гніву, не затис кулаки», хоча в глибині душі щось стогнало і «розривало її на шматки»: «Право на життя має кожний, – зашептало йому щось в серці і мозку. – І вона мас право на життя... А його ніхто нікому не сміє одбирати...».

Ф.Потушняк із неприхованим болем оповідає страшні історії людської жорстокості. У новелі «Позаздрив» батько недолугого гімназиста із заздрощів топить у криниці хлопчика-сироту, який виявився більш здібним до науки, ніж його син. Брати нелюдськи катують Петра Вільхового за те, що він зовнішньо не схожий на них, а крім того, ще й успадкує батькову хату («Своя кров»). У іншій новелі старші брати гімназиста, який буде «паном», «гордістю роду», скалічили красуню-дівчину, в яку закохався юнак («Честь роду»). Малий Йосиф намагається втопити Петрика, щоб заволодіти його іграшками («Чужі люди»).

Різко картає Ф.Потушняк грошолюбство, корисливість («Друзі», «Американтош», «Гроші»). Та, мабуть, найстрашнішим для письменника є моральна сліпота, повна відсутність людських почуттів, бездуховність. Моторошне враження справляє розповідь заарештованого за вбивство селянина в новелі «Невдача». Підсудний цілком спокійно, простодушно, з усіма подробицями розповідає суддям, як він убив у лісі жінку, щоб заволодіти її грішми. Засуджений на довічне ув'язнення, арештант виявляє лють до хлопчини, який спричинив «невдачу», мимоволі виказавши його, але не з'являється в нього ні тіні каяття за злочин, за страчене ним людське життя.

Зверненням до проблеми протистояння добра і зла, до страшних, непоясненних сил, що часом опановують людиною, увагою до загальнолюдського, що виявляється в конкретних вчинках та пристрастях, Ф.Потушняк наближається до експресіоністської течії в українській та європейських літературах.

Не випадково сучасники вважали письменника найкращим майстром слова в прозі Закарпаття 30 – початку 40-х років.

Сьогодні, після довгих літ замовчування, недооцінки, свідомих чи несвідомих фальсифікацій, творчість видатного майстра українського слова повертається до свого читача. Нагальною є потреба підготовки та видання творів Ф.Потушняка на сучасному науковому рівні. Адже спадщина письменника являє собою не регіональне, а загальноукраїнське явище, що має повноцінно входити у скарбницю національного письменства.

Л.Голомб (скорочено)

ОКРЕМІ ВИДАННЯ

1957

В долині синьої ріки : оповід. / Ф. Потушняк ; ред. В. Панченко. – Ужгород : Закарпат. облас. вид-во, 1957. – 164 с.

1962

Мати-земля : оповід. та ч. з роману "Повінь" / Ф. Потушняк ; ред. М. М. Федака. – Ужгород : Закарпат. облас. кн.-газ. вид-во, 1962. – 237 с.

1973

Честь роду : оповід., повість, поезії у прозі / Ф. Потушняк. – Ужгород : Карпати, 1973. – 246 с.

1980

Твори : роман, оповід., поезії в прозі / Ф. Потушняка ; ред. Л.Г. Кореневич. – К. : Дніпро, 1980. – 495 с.

2000

Хвилини вічності : лірика / Ф. Потушняка ; упорядкув. та передм. Л. Голомб. – Ужгород : Гражда : Карпати, 2000. – 177 с.

2007

Мій сад : поезії та драми / Ф. Потушняка ; упоряд. підготов. текстів, передм. та прим. Д. М. Федака. – Ужгород : Закарпаття, 2007. – 576 с. : іл. – (Письменство Закарпаття).

ЛІТЕРАТУРА ПРО ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ

Тиводар, М. Федір Потушняк: штрихи до портрета людини, педагога і вченого / М. Тиводар // Календар "Просвіти" на 1995 рік . – Ужгород : Гражда, 1995. – С. 52–56.

Тиводар М. Життя і наукові пошуки Федора Потушняка / М. Тиводар. – Ужгород : Гражда, 2005. – 284 с.

Ходанич, Ю. П. Міфологема хати як екзистенція людського буття у новелі Ф.М.Потушняка "Своя хата" / Ю. П. Ходанич // Освіта Закарпаття. – 2006. – № 3. – С. 106-110.

Мейсарош, М. Диво-сад Федора Потушняка – закарпатського Сковороди : [про кн. Федора Потушняка "Мій сад"] / М. Мейсарош // Ужгород. – 2008. – 12 квіт. – С. 12.

Федака, Д. М. Федір Михайлович Потушняк : [100-річчя від дня народж. письм., вченого-історика та філософа (1910-1960)] / Д. М. Федака // Календар краєзнавч. пам'ятн. дат на 2010 рік. – Ужгород : Вид-во В. Падяка, 2009. – С. 64-75.

Федака, С. Рік Потушняка : [літ. читання в рідному селі письм. до 99-річчя від дня народж.] / С. Федака // Трибуна. – 2009. – 3 берез. – С. 3.

У Осії буде відкрито музей Федора Потушняка // Нове життя. – 2009. – 19 листоп. – С. 1.

Шкіря, В. В. Його герої ходили у латаних постолах і веретяних штанях : 27 лют. Ф. Потушняку виповнилося б 100 р. / В. В. Шкіря // Новини Закарпаття. – 2010. – 20 лют. – С. 20.

100 років від дня народження Федора Михайловича Потушняка (1910-1960), українського письменника, етнографа, археолога, педагога // Карпат. Україна. – 2010. – 24 лют. – С. 3. : портр.

Голомб, Л. Г. "Я жив завжди у золотому сні..." : [до 100-річчя Ф. Потушняка] / Л. Г. Голомб // Ужгород. – 2010. – 27 лют. – С. 12. : портр.

Кельбас, О. Він був всебічно ерудованим науковцем-гуманітарієм : [до 100-річчя з дня народж. Ф. Потушняка] / О. І. Кельбас // Нове життя. – 2010. – 20 лют. – С. 3. : портр. ; Нове життя. – 2010. – 27 лют. – С. 1, 3.

Штефаньо, О. Федора Потушняка увіковічнили на поштовій марці : [в т. ч. про відкр. меморіал. дошки в с. Осій на сіл. шк. (скульптор М. Белень)] / О. Штефаньо // Новини Закарпаття. – 2010. – 27 лют. – С. 3.

Грицищук, Т. П. Меморіальною дошкою та поштовою маркою відзначили 100-річчя Федора Потушняка в Осої / Т. П. Грицищук // Старий Замок. Паланок. – 2010. – 4–10 берез. – С. 20. : фото. кол. ; Неділя. – 2010. – 6-12 берез. – С. 4а. : фото ; Срібна Земля. – 2010. – 5 берез. – С. 3. : фото ; Європа-центр. – 2010. – 12 марта. – С. 7.

Баяновська, М. Р. Життєтворчість та духовні змагання велета : [до 100-річчя Ф. Потушняка] / М. Р. Баяновська // Слово вчителя. – 2010. – 31 берез. – С. 6,7.

Шкіря, В. Жителі Білок гордяться тим, що у їх селі вчителював Ф. Потушняк : [про відкр. меморіал. дошки Ф. Потушняку на Білків. ЗОШ I-III ст. та провед. наук-практ. конф. "Великий українець. Федір Потушняк."] / В. Шкіря // Нове життя. – 2010. – 17 квіт. – С. 1. : фото

Про оголошення 2010 року в області Роком Федора Потушняка : рішення голови Закарпат. облради двадцять восьма сесія V скликання від 7 трав. 2010 р. № 1094 м. Ужгород // Новини Закарпаття. – 2010. – 8 черв. – С. 5.

МИХАЙЛО ТОМЧАНІЙ

(1914 – 1975)

Кому доводилося хоч раз зустрітися з Михайлом Томчанієм, той, напевно, помітив його життєлюбство, щиру привітність і теплоту душі. Щирими, глибоко людяними є і його твори, кращі з яких піднеслися до широких узагальнень типових рис людських характерів, явищ дійсності, стали набутком сучасного українського письменства.

Творчий шлях Михайла Івановича Томчанія починався в дорадянський час, але по-справжньому талант письменника розкрився і розквітнув в умовах нової дійсності. Письменник створив понад десять збірок оповідань, чотири повісті, романи «Жменяки», «Тихе містечко», «Брати». Вони привернули до себе увагу читачів та літературної громадськості вмінням автора захопити безпосередністю розповіді про звичайне, а водночас значуще в житті, полонять самобутнім гумором. М.Томчаній приніс у літературу глибоке знання минувшини, власне бачення процесу оновлення землі і духовного зростання людей отчого краю, з якими творчо мужнів і він сам. Рідне Закарпаття стало для нього джерелом мотивів, образів і характерів, надало його творам колориту, приземлило їх у доброму розумінні цього слова.

Народився Михайло Іванович Томчаній 16 липня 1914 року в хліборобській родині в селі Горяни, поблизу Ужгорода. Тринадцятирічним підлітком вступив до Ужгородської горожанської (неповної середньої) школи, де познайомився з творами Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, А. Чехова, О. Вишні. В роки навчання у Мукачівській торговельній академії (1932-1936) пише перші літературні твори, які були надруковані 1934 року в учнівському альманасі «Тиса». У них помічено спостережливість і гумористичний хист автора, небайдужість до життя трудящих.

Глибоке художнє осмислення життя він виявив у оповіданні «Сліпий» (1936), де показав трагічну долю простої людини в буржуазному світі. На жаль, автор надовго відклав перо, довелося служити в чехословацькій армії, пізніше працювати поштовим службовцем в Угорщині.

Повернувшись у 1945 році у рідний край, М. Томчаній знову починає писати. Працював поштовим службовцем, співробітником обласної газети, в системі кінопрокату. Путівку в літературу йому дав журнал «Огонек», надрукувавши за сприяння М.Тевельова у 1949 році оповідання. В альманасі «Радянське Закарпаття» публікує гумористичні твори. У 1950 році вийшла друком перша книжка прозаїка «Шовкова трава». М.Томчаній був прийнятий до Спілки письменників України.

Тематика творів збірки «Шовкова трава» – важке минуле краян, краса рідного краю. У першій книжці письменник ще не зумів глибоко проникнути в психологію і характери героїв. Зіставлення минулого й сучасного носило здебільшого декларативний характер.

Пізніше збірки – «Закарпатські оповідання» (1953), «Оповідання» (1955), «Двоє щасливих» (1958), «Готель «Солома» (1960), «На кордоні» (1962), «Скрипка – його молодість» (1968) та інші – засвідчили владне входження М.Томчанія у велику літературу. Вибране з малої прози автора репрезентувала книжка «Слід у цементі» (1965). У процесі ідейно-художнього збагачення творчості письменника бачимо й розширення тематики, у 60-х роках в оповіданнях зазвучала тема дружби та інтернаціонального єднання народів («На кордоні», «Світло і тінь»).

М. Томчанія вабить «маленька» людина, в якій він уміє відкрити великий духовний світ. За звичайними, здавалося б, вчинками героя письменник завжди помічає творче, ба навіть героїчне начало. Згадаймо новели «Слід у цементі», «Промені сонця крізь щілину», «Водовоз», «Провідник вагона», «Троянда», «Світло і тінь». Віра в людину та добро, символами якого стають світло й сонце, проймає усі твори М. Томчанія. Він належить до тих авторів, палітра яких не вичерпується світлою і темною барвами. У ній – широкий спектр відтінків у змалюванні людей і картин життя, а звідси й різноманітність тональностей, настроїв. Значно рідше письменник малює згущеними, темними фарбами, навіть індивідуалізуючи носіїв негативного, від чого дещо слабне викривальна сила його оповідань. М. Томчаній, відповідно до власної вдачі, оптимістичного світосприймання, незмірно захоплений снагою позитивного, віддає перевагу поетизації людяності й задушевності, звеличенню високих моральних якостей.

Здобутки в малій прозі прислужилися в ідейно-художньому освоєнні ширших епічних жанрів – повісті та роману. Вибагливий митець невтомно шукає нових аспектів художнього самовияву, об'ємнішого охоплення життєвих явищ. Так, у повісті «Терезка» (1967) широким планом подається наша сучасність, глибшає зображення образу людини праці у порівнянні з раніше написаною повістю «Наша сім'я» (1953) – про соціалістичне оновлення в Карпатах. Складні людські долі постають і в повісті «Вітчим» (1962), де таврується згубність пияцтва, обстоюється краса людських взаємин і моральної чистоти. Морально-етична тема розв'язується і в повісті «Скрипка – його молодість».

Повісті стали плідною художньою підготовкою до створення романів – «Жменяки» (1961-1964), «Тихе містечко» (1969), «Брати» (1972). Народжувались ці романи ніби самостійно, та поступово вилились у спільну ідейно-мистецьку концепцію теми. В «Жменяках» дія відбувається в закарпатському селі до визволення, в «Тихому містечку» – в угорському містечку та в селі на Закарпатті періоду хортистської окупації краю, в «Братах» зображено життя нового покоління в 60–70 роки.

Частини трилогії – це самостійні твори із своїми сюжетами, головними героями й проблематикою, а загалом складають органічну цілість, доповнюючи одна одну в розкритті різних аспектів дійсності, хоч і не завжди об'єднані сюжетною лінією. «Брати» і сюжетно є прямим продовженням романів «Жменяки» й «Тихе містечко», та цей генезис дії наче обривається між «Жменяками» і «Тихим містечком». Правда, герої творів – вихідці одного села Горбки, життєпис якого стає в центрі художницької уваги, а Телегазі-Романко з «Тихого містечка» – доводиться близьким родичем Жменякам.

Події в трилогії відбуваються протягом півстоліття – від Першої світової війни аж до початку 1970-х років. Через них простежується суспільна і психологічна еволюція героїв. До всіх частин трилогії можна цілком віднести сказане М. Томчанієм про першу книгу: «У «Жменяках» я писав про своє село. Ліпив своїх сусідів, односельчан, між якими жив. Описував луки, поля, виноградники, ліси, води, в яких купався... То було все своє. Може, в людські характери вкладав і самого себе, і свого батька... Я писав про свою матір, моїх рідних, близьких і далеких родичів. Між Жменяками я ріс, між ними проходило моє дитинство, юнацтво. Через своє село я впізнавав світ, його радощі та болі. На моїх очах проходило життя Жменяків. Я бачив, як вони працювали, як веселилися, як ховали своїх дітей чи справляли їм весілля».

Трилогія М. Томчанія – це вагомий художній літопис закарпатського села. Тому не випадковий такий широкий резонанс романів, особливо «Жменяків», які багато разів перевидавалися, вийшли у перекладі російською, латиською та угорською мовами, здобули й успішне сценічне та екранне життя.

Повість «Скрипка – його молодість» додає живий, колоритний штрих до змалювання М. Томчанієм історичної долі краю, окреслює глибоко народні характери.

М. Томчаній плідно працював і в літературі для дітей (він подарував малюкам збірки оповідань «Школа під дубом», «Скарби»). Чимало зробив у галузі художнього перекладу, зокрема з угорської та чеської мов (йому належить переклад романів К. Міксата «Дивний шлюб», К. Нові «Полум'я і вітер», оповідань П. Вереша, М. Пуйманової та ін.), окреслюється широкий діапазон його творчості.

Михайло Томчаній до останніх днів свого життя (помер 19 січня 1975 року) завжди був у дорозі до людей, у творчості. До останку не випускав із рук пера. Вже будучи тяжко хворим, він напружено працював над новою повістю «Небо і доля», з якої встиг написати лише частину. Завидна спостережливість, тонке чуття правди життя, володіння барвами слова зробили його відомим майстром української прози. Твори М. Томчанія написані з любов'ю до людини, з думкою про майбутнє України. Вони викликають інтерес фахівців літератури, з теплотою і увагою сприймаються читачем, допомагаючи пізнавати життя і людей.

Василь Поп (скорочено)

ОКРЕМІ ВИДАННЯ

1957

Терезка : повесть / М. Томчиній ; ред. М. Сидоряк ; худож. М. Нестеренко. – Ужгород : Закарпат. облас. вид-во, 1957. – 115 с.

1958

Школа під дубом : оповід. : для мол. шк. віку / М. Томчиній ; ред. М.П. Лисич. – К. : Дитвидав., 1958. – 68 с. : іл.

Двоє щасливих : оповід. / М. Томчиній ; ред. Л. Зосіч. – Ужгород : Закарпат. облас. вид-во, 1958. – 112 с.

1960

Готель «Солома» : оповід. / М. Томчиній ; ред. А. Арсірій. – Ужгород : Закарпат. облас. вид-во, 1960. – 320 с.

1962

Троянда : оповід. / М. Томчиній ; ред. В.М. Черкаський. – К. : Держ. вид-во худ. л-ри, 1962. – 24 с.

На кордоні : оповід. і повість / М. Томчиній ; ред. М.М. Федака. – Ужгород : Закарпат. облас. кн.-газ. вид-во, 1962. – 136 с.

1968

Скрипка – його молодість : оповід. та повість / М. Томчиній ; ред. В.С. Басараб. – Ужгород : Карпати, 1968. – 142 с.

1972

Брати : роман / М. Томчиній ; ред. В.С. Басараб. – Ужгород : Карпати, 1972. – 176 с.

1989

Жменяки : трилогія : повісті / М. Томчиній ; передм. і приміт. В.С. Попа. – К. : Дніпро, 1989. – 682 с.

ЛІТЕРАТУРА ПРО ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ

Поп, В. Творчість Михайла Томчанія : літ.-критич. нарис / В. Поп . – Ужгород : Патент, 1997. – 160 с.

Павленко, Г. Томчаній Михайло Іванович / Г. Павленко // Діячі історії, науки і культури Закарпаття : малий енциклопедичний словник. – Ужгород : Патент, 1997. – С. 90,91.

Ференц, Н. Високе небо Михайла Томчанія / Н.Ференц // Новини Закарпаття. – 2004. – 13 лип. – С. 6, 8.

Михайло Томчаній : бібліогр. покажч. : до 95-річчя від дня народження / упр. культури Закарпат. облдержадмін., Закарпат. облас. універс. наук. б-ка ; уклад. : М. Б. Бадида ; О. А. Канюка ; відп. за вип. Л. З. Григаш. – Ужгород : Видавництво В.Падяка, 2009. – 62 с. : іл. – (Корифеї Закарпаття : бібліографія).

Лобода, Я. Пам`яті Михайла Томчанія : [про вихід БП "Михайло Томчаній", що видала ЗОУНБ та вечір, який відбудется 24 верес.] / Я. Лобода // Ужгород. – 2009. – 19 верес. – С. 12.

Гаврош, О. Закарпатській обласній бібліотеці – ім`я Михайла Томчанія! На вечорі пам`яті автора "Жменяків" представили його бібліографічний покажчик і телефільм : [авт. телефільму "Лицар честі і любові" І. Гармасій] / О. Гаврош // Старий Замок. Паланок. – 2009. – 1-7 жовт. – С. 22. : фото.

Шутко, М. "З серцем, повним сонця і добра". Громадськість краю згадала свого славного земляка, видатного українського прозаїка Михайла Томчанія : [про літ.-музич. вечір за одноімен. назвою в ЗОУНБ] / М. Шутко // Новини Закарпаття. – 2009. – 6 жовт. – С. 6.

ІВАН ФОТУЛ

(нар. 10.05.1950 р.)

Фотул Іван Андрійович народився 10 травня 1950 року ще минулого століття в працьовитій сім’ї робітників і селян. (с. Черник Свалявського району).

Русин. Дід і бабуся, батько і мати були русинами. А я хто? Логіка підказує – русин. Народився, коли у всій своїй красі цвіли посаджені дідом яблуні. Не сливи і не вишні, не терен і не глід, а саме яблуні. Тобто, в травні (десятого його числа) важкого післявоєнного п’ятидесятого року минулого століття.

Коли почав писати? Тоді, коли мій прадід, казкар Михайло Фотул уже не міг розповідати казки, які з його вуст так файно записав і опрацював широковідомий фольклорист краю Володимир Гнатюк. Одним словом, перші мої віршовані спроби народилися за партою. А може, і не за партою, а десь під кучерявою берізкою погожого літнього дня, коли я пас череду сільських корів.

Потім були (це вже після армії) різні літературні гуртки та об’єднання. Не можу забути нашу «Сопілку», якою після літератора Василя Молнара керував відомий україно-руський поет Іван Петровцій. На її творчі посиденьки часто приїжджали вже знані на той час незабутній Василь Вовчок, завжди іронічний Юрій Керекеш, невиправний сухар Петро Скунць та інші.

Вчили, радили, спрямовували молоду нашу енергію в потрібне (так вони, принаймі, тоді вважали) русло, критикували. Але робилося це, мушу визнати, завжди в рамках, які нас, початківців, не травмували, а скоріше надихали.

Мій ровесник, лауреат однієї з досить престижних премій України в галузі літератури покійний поет Микола Матола колись мені казав: «Критику на себе слухай і фільтруй, потрібне всмоктуй, як суха губка вологу, непотріб – відсіюй і … пиши. Пиши! Бо це основне, що треба робити творчій людині.» І я писав. Писав скрізь і всюди. Писав, але не видавався.

І ось на арену життя вигулькнув найкругліший рік тисячоліття – двотисячний. На той час мені уже стукнуло піввіку. В такі роки варто і треба озирнутися, підсумувати результати пройденого шляху, зробити відповідні намітки на день завтрашній. Що я і зробив. В результаті на світ Божий з’явилося довгоочікуване (і не лише мною) немовлятко – перша моя книжечка, яку я назвав «Дерево вечірніх зірок». В той же рік народилася і друга, але вже гумористично-сатирична – «Дивні люди». Гарну і щиру передмову до неї написав лауреат обласної літературної премії імені Федора Потушняка поет Василь Густі. До речі, саме він в семидесятих минулого століття очолював обласне літоб’єднання при тодішній молодіжці Закарпаття. І саме він допоміг багатьом утвердитися на літературній ниві краю. Серед них Мар’яна Нейметі, Володимир Лунькін, той же Микола Матола та інші.

Перша книжка – це не лише безмежна радість її автора. Передусім, це негласне зобов’язання автора творити, жити життям тієї обраної стихії, яку тобі ніхто і ніколи не нав’язував, удосконалюватись і не топтатися (не дай Господи!) на одному місці. Добре це розуміючи, я підготував один за одним кілька рукописів нових книжок і почав оббивати пороги в пошуках спонсорів… Скажу відразу – на них мені поки що везло. Спасибі їм! Так в 2003 році у видавництві «Карпатська вежа» побачила світ книжка гумористично-сатиричних мініатюр «Бліц-тур мініатюр». Вона вмістила 293 дво-восьми рядкові твори – мініатюри, сміхо-діалоги, каламбури, міні-байки. Передмову «Час ужинків настав» написав мій давній друг, талановитий журналіст, лауреат обласної премії в галузі журналістики 2002 року Михайло Попович. А вже наступного, 2004 року читач мав змогу познайомитись з четвертою і п’ятою моїми книжками. Називаються вони відповідно «Банальний банан» – байки, «Карпатська вежа» та «Новини в чарці» – гумористичні вірші, видавництво «Гражда», Ужгород. Обширну передмову до останньої написав член Національної спілки журналістів України Федір Тидір. Більш широко про плюси і мінуси «Новин у чарці» розповів талановитий літератор і провідний журналіст нашого сьогодення Василь Зубач.

П’ять книжок за чотири роки – це, погодьтеся, уже заявка. Але про це чомусь не думається. Навпаки, перечитуючи видане, дивуєшся: яке воно місцями кострубате, не причесане… Але, як мовив колись один маститий політик, маємо те, що маємо. Це по-перше. А по-друге, іще не час спочивати. Бо щоб гарно спочити, потрібно заробити лаври. Поки що на лаврах спочивають інші. Хай їм щастить!

Дуже теплу передмову до шостої книжки поезій «Заручник осені» («Карпатська вежа», 2006 рік) написав лауреат міжнародної літературної премії «Карпатська корона» талановитий прозаїк Мирослав Дочинець. Він, зокрема, зазначив, що «Іван Фотул – заручник краси. Краси, яка підвладна ні порам року, ні порам людського життя.» Тоді ж, у 2006 році, у тому ж видавництві («Карпатська вежа») побачила світ і сьома книжка моїх творів. Але уже не ліричних, не гумористично-сатиричних, а дитячих. Стислу, ділову передмову під веселою назвою «Дитячі витинанки Івана Фотула» до неї написала поетеса і журналіст Ірина Мадрига (Андрійчук). Цитую: «Розуміння дитячого емоційного Всесвіту в автора «Витівок краплини», можливо, підсвідоме. Але воно свідчить про непересічний талант Івана Фотула саме як поета, що пише для дітей і – головне – пише з любов’ю до дітей».

У видавництві «Карпатська вежа» вийшла об’ємна гумористично-сатирична книжка під назвою «Лінія відриву». В ній, зокрема, поміщені гумористичні вірші і така ж поема, а також невеличкий цикл байок. Готові рукописи ще кількох книжок, серед яких «Яворова сходинка» (дитячі вірші) та книжка художніх нарисів про художників Свалявщини.

Щодо інших даних стосовно мене, то вважаю, що це зайве. Адже не місце і дата народження, навчання і служби возвеличує людину – хлібороба, землекопа, поета – а людина дату. Так само, як людина – шапку, а не шапка – людину.

Іван Фотул

ОКРЕМІ ВИДАННЯ

2000

Дерево вечірніх зірок : поезії, духов. вірші, мініатюри, загадки / І. Фотул. – Свалява : Сольво-Прес, 2000. – 95 с.

2001

Дивні люди : гумор, сатира, слов.-жартівничок, фрази / І. Фотул. – Свалява : Сольво-Прес, 2001. – 111 с.

2003

Бліц-тур мініатюр : гумор і сатира / І. Фотул ; передм. М. Попович. – Мукачево : Карпатська вежа, 2003. – 59 с.

2004

Новини в чарці : гумор, сатира / І. Фоту ; передм. Ф. Тидір. – Ужгород : Ґражда, 2004. – 76 с.

Заручник осені : поезії / І. Фотул. – Мукачево : Карпатська вежа, 2004. – 48 с.

2006

Витівки краплини : дит. вірші, скоромовки, відгаданки / І. Фотул. – Мукачево : Карпатська вежа, 2006. – 40 с.

2007

Яворова сходинка / І. Фотул. – Мукачево : Карпатська вежа, 2007. – 64 с.

2009

Босоніж по асфальту : [зб. дит. віршів] / І. Фотул. – Мукачево : Карпатська вежа, 2009. – 96 с.

ЛІТЕРАТУРА ПРО ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ

Фотул, І. Від казкаря Михайла Фотула у Стройному Володимир Гнатюк записав 33 казки / І. Фотул // Новини Закарпаття. – 2006. – 1 квіт . – С.16.

Зубач, Н. Збірка найсвіжіших слів : [про вихід кн. І.Фотула "Лингарський плов"] / Н. Зубач // Трембіта. – 2007. – 3 листоп. – С. 14.

Мелодії душі Івана Фотула : бібліогр. покажч. / Свалявська центральна район. б-ка ; складачі Й.В. Бідзіля, О.Ю. Левч ; відповід. за випуск А.С. Лефтер ; комп’ютер. набір М.Ю. Бітлянин. – Свалява, 2008. – 10 с.

Іванець, В. Діти знайшли під ялинкою нову книжечку від Івана Фотула : [про кн. "Яворова сходинка"] / В. Іванець // Новини Закарпаття. – 2008. – 12 січ. – С. 8.

Янцо, А. Презентація книг поета І.А.Фотула : [у Сваляв. РБК] / А. Янцо // Вісті Свалявщ. – 2008. – 19 квіт. – С. 8.

Нейметі, М. Іван Фотул різьбярив на свірі, звідки Петро і починав кораблебудування / М. Нейметі // Новини Закарпаття. – 2010. – 12 січ. – С. 8.

Жулян, С. Дорослим – реальність, дітям – казка... : [творч. вечір у сільському клубі Черника з нагоди 60-річчя від дня народж. поета і самодіяльн. майстра приклад. мистец. І. Фотула] / С. Жулян // Новини Закарпаття. – 2010. – 5 черв. – С. 23. : фото.

ІВАН ЧЕНДЕЙ

(1922 – 2005)

Іван Михайлович Чендей прийшов у світ теплої весняної днини 20 травня 1922 року в марамороській глибинці Закарпаття, прийшов, аби навічно вписати в аннали Мистецтва і тепло чудових навколишніх краєвидів, і тепло людських душ, які тут трудяться, поки їм життя на цім світі. Народився в Забережі – одному з куточків чи не найбільшого села у верхів'ї Тересви Дубового – у родині Михайла та Василини Чендеїв.

Із зеленої колиски Карпатських гір та материнської пісні постала уся його творчість, сформувався громадянин і творець Іван Чендей. Пішовши у широкий світ через сільську народну школу, Хустську гімназію, журналістські курси у Харкові, Ужгородський університет, Вищі літературні курси у Москві, ненаситне читання художньої й фахової літератури, він спрагло поринав у набутки світової культури дедалі міцніше, мов Антей, тримаючись рідного ґрунту.

Оглядаючись на пройдений у літературі шлях, він скромно зізнавався: «Життя я прожив у літературі чесне, радий, що зробити дещо встиг». Втім, радіти є чому не лише йому, ближчим краянам, а й усій Україні. Свої мистецькі ниви Іван Чендей пильно доглядав 67 років і встиг дивовижно багато, як той найдосвідченіший селянин-господар, що, долаючи труднощі, має з праці пожиток навіть за несприятливих умов.

У літературу він увійшов 1938 року публікацією двох добірок коломийок з рідного села. А наступного опублікував перше оповідання «Історія з грішми», в тій же газеті. Відтак було кілька оповідань в альманасі Хустської гімназії «Будет день», три оповідання в «Закарпатській правді» («В поле», «Новая весна», «Переселенцы»; 8 квітня, 20 травня, 1 червня 1945 р.). Для всіх цих перших творів, написаних російською мовою, характерні психологізація пейзажу, картинність, сценічність, зображення, що нагадує рух кадрів у кінофільмі, увага до деталі для ліплення характеру й розкриття психологічного стану героя.

На щастя, письменник збагнув, що мова – надто важливий складник художнього письма, і ще в 1945 році почав писати мовою коломийок, що їх записував, друкував, пересилав в Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії в Києві, де й зберігаються, мовою пісень, казок і легенд та переказів, які чув дома, мовою українською, назавжди поєднав свою творчість зі своїм родом і народом. За кілька років (1939-1945) І.Чендей ніби повторив той страдницький шлях, яким пройшла література Закарпаття від перших десятиліть XIX століття, від Михайла Лучкая і Василя Довговича, що, здавалося, ось-ось зіллються з мовною й народнопоетичною стихією земляків, через «язичіє» і російську мову Духновича, Митрака, Кралицького, Сільвая до утвердження красного письменства краю як українського на міцній народній основі Василем Ґренджею-Донським, Лукою Дем'яном, Олександром Маркушем, Юрієм Станинцем – у прозі, Юлієм Боршошем-Кум'ятським, Зореславом, Іваном Ірлявським, Іваном Колосом - у поезії. Пройшов, аби йти далі.

Починаючи з 1955 року, коли вийшла збірка новел «Чайки летять на Схід», до читача дійшло 29 окремих оригінальних книг І.Чендея, кожна з яких зібрала значну пресу, крім того, його твори друкувалися в періодиці в оригіналах і в перекладах на інші мови, виходили величезними тиражами у перекладах в журналах і окремими книгами, зазнавали других і третіх прочитань літературною критикою. Віховими стали збірка новел «Чайки летять на Схід» (1955), повість «Терен цвіте» (1958), оповідання «Син» (1962), роман «Птахи полишають гнізда» (1965), «Березневий сніг» (1968), книга публіцистики «Свалявські зустрічі» (1977), повість «Іванові журавлі» у книзі «Теплий дощ» (1979), повість «Кринична вода» (1980), «Вибрані твори: У двох томах» (1982), роман «Скрип колиски» (1987), книга повістей та оповідань «Калина під снігом» (1988), повість «Далеке плавання» (1989), «Вибрані твори: У двох томах» (2003, 2004). Десять літ, починаючи з березня 1945 року, він професійно трудився у журналістиці й видрукував чимало кореспонденцій, нарисів, статей на газетних шпальтах та в журнальній періодиці – обласній, республіканській і союзній. Перекладав з угорської та словацької. Підготував перші у повоєнний час книги старших колег по перу Луки Дем'яна, Федора Потушняка, Олександра Маркуша, творчість яких почалася у 20–30-х роках, доносив до читача нетлінні фольклорні скарби краю публікаціями у періодиці, книгами «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати», «Казки Верховини», пересилав свої записи коломийок у фонди академічного Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії. Створив сценарії художньо-документальних фільмів-нарисів «Художники Закарпаття», «Верховина – краса моя», «Чорна Тиса» та художнього фільму «Тіні забутих предків», який приніс українському кіномистецтву заслужену славу на світових обширах – премія «Південний хрест» на кінофестивалі в Аргентині. На високому мистецтвознавчому рівні пропагував творчість закарпатських художників у газетах та солідних тиражних всесоюзних журналах, які часто подавали Чендеєві мистецтвознавчі студії разом із кольоровими репродукціями полотен художників.

Читаюча громада в Україні, як і в колишньому Радянському Союзі, не скупилася на публічні відгуки про творчість Чендея – прихильні і надто критичні. Реакцією на останні, як у ті часи водилося, вживалися карні заходи аж до чи не найжорстокіших – із виключенням з партії й забороною друкуватися. Сталося це після виходу в Києві книги «Березневий сніг» (1968) з повістю «Іван», в центрі якої постать представника найнижчої, а зате й найчисельнішої клітинки владних структур тоталітарного режиму, сільського функціонера Івана Каламаря – в ім'я керівної печатки й крісла, що дають йому владу над людськими душами, він топче традиції предків аж до варварського нищення їх могил, цинічно зневажає одвічні людські цінності. Автор «Івана», на той час уже справжній майстер в царині словесного мистецтва, що перебував у стрімкому злеті, не зупинився на викривальному пафосі, навпаки – заглибився у художньому дослідженні причин звиродніння Каламаря-молодшого. Завдяки виразним деталям письменник спонукав читача до зовсім не очікуваного відкриття: влада, що призвела Івана Каламаря до повного звиродніння, – минуща, народ же безсмертний і всесильний, тож може простити свого сина-відступника. Новий, без страшенних деформацій виток життя розпочнеться невідворотно. З новою весною й поверненням з вирію журавлів, що ось щойно пролетіли над міцним дубовим хрестом (на місці хирлявої пірамідки з бляшкою), тільки-но встановленим стареньким батьком Івана Каламаря на могилі сина.

Весни українське суспільство чекало довше, ніж вона являється у природі. Через два десятиліття по тому, у 1989 році, в Ужгороді вийшла повість «Далеке плавання», що своєю проблематикою найбільш споріднена з «Іваном». Виразний характер Івана Купали, який постає зі сторінок «Далекого плавання» - передовика виробництва, майстра на всі руки, мрійника, що усе життя готувався в ролі моряка далекого плавання пізнати широкий світ, відтінює весь той тоталітарний державний механізм, що опікає, неволячи кожну людську душу, сіє недовір'я між людьми, принижує людську гідність. У результаті творча натура ніяк не може самореалізуватися, й Іванові Купалі не залишається іншого виходу, як піти з життя. Далеке плавання стає для нього найдальшим – на той світ.

Несправедлива, безпідставна критика разом з суворими карними заходами забрали чимало енергії, але й утвердили у вірі в народну душу. Укупі з орієнтацією на естетичний ідеал народу стали надійним оберегом за часів ідеологічного блуду і бруду, які Іван Чендей не тільки не змарнував, а й своїми творами (хоча б «Іванові журавлі», «Комаха в бурштині», «Казка білого інею», «Скрип колиски», «Пайочка» тощо), коли рідко хто з письменників не лише українських, не продукував одноденок, відстоював і відстояв основний постулат мистецтва – його художність.

Багатовіковий життєвий і естетичний досвід батьків, предків, далеких пращурів щедро живив могутній талант Івана Чендея. Уже з першої збірки новел «Чайки летять на Схід» (1955) вимальовується багатоголоса картина народного життя, типаж, що передає неоднозначність народного характеру.

Творчість Івана Чендея – явище не тільки своєрідне колоритом, а й небуденне, новаторське формою і проблематикою. Він прийшов у царину професійного словесного мистецтва з народної глибинки, щоб синтезувати багатовікові художні набутки найзахіднішої гілки рідного народу – закарпатських українців – з пошуками та знахідками вітчизняного і світового красного письменства і явив злободенні змістом новели, оповідання, романи. І написане ним разом із творами широко відомих українських прозаїків Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Василя Земляка, Романа Федоріва визначає обличчя української прози другої половини XX століття.

Пізньої осені, 29 листопада 2005 року, його не стало. З обійстя на узгірку в Ужгороді, на вулиці Високій, численна громада ужгородців та людей приїжджих провела видатного письменника, журналіста-публіциста, мистецтвознавця, кіносценариста у Вічність. Йшли від збудованої його старанням хати, посадженим ним садом на Кальварію, де великий трудар знайшов свій спочинок.

Іваном Чендеєм плідно прожито чимало – і у бутті, і в літературі. Попри всі наші теперішні негаразди його роботяща постать стійко височить на материкові української культури, прописавшись у ній навічно. Його твори і нині, а може, особливо нині, утверджують фундаментальні соціальні, морально-етичні, естетичні загальнолюдські цінності.

Д.Федака (скорочено)

ОКРЕМІ ВИДАННЯ

1958

Вітер з полонини : оповідання та повість / І. Чендей. – К. : Держлітвидав, 1958. – 299 с.

1960

"Верховино, мати моя..." : очерки, эссе / І. Чендей ; ред. М. Федака. – Ужгород : Закарпат. обл. кн.-газ. вид-во, 1960. – 76 с. : фото.

1962

Костры не гаснут : рассказы / И. Чендей. – М. : Мол. гвардия, 1962. – 232 с. : ил.

Син : оповід / І. Чендей. – Ужгород : Закарпат. обл. кн.-газ. вид-во, 1962. – 64 с.

1965

Птахи полишають гнізда… : роман / І. Чендей. – К. : Рад. письменник, 1965. – 264 с.

1967

Коли на ранок благословлялося : літ.-публіцист. нарис про Д.О. Вакарова / І. Чендей. – Ужгород : Карпати, 1967. – 60 с.

1975

Зелена верховина : повість, оповідання / І. Чендей. – К. : Дніпро, 1975. – 438 с.

1977

Свалявські зустрічі : нариси / І. Чендей. – Ужгород : Карпати, 1977. – 227 с.

1979

Казка білого інею : повість, оповідання / І. Чендей. – Ужгород : Карпати, 1979. – 198 с.

Теплий дощ : повісті, оповідання / І. Чендей. – К. : Рад. письменник, 1979. – 348 с.

1984

Птахи полишають гнізда… : повісті, роман / І. Чендей ; редкол. : В.І.Данканич, О.І.Дей, П.К.Добрянський та ін. ; вступ. ст. та приміт. Д.М.Федаки. – Ужгород : Карпати, 1984. – 600 с. : іл. – (Б-ка "Карпати").

Сказка белого инея : повести / І. Чендей ; пер. с укр. – М. : Мол. гвардія, 1984. – 220 с. : ил.

1987

Луна блакитного овиду : повісті : для ст. шк. віку / І. Чендей ; мал. В.Гончаренка. – К. : Веселка, 1987. – 276 с. : іл.

1988

Калина під снігом : повісті, оповідання / І. Чендей. – К. : Рад. письменник, 1988. – 400 с.

1990

Скрип колыбели : роман / І. Чендей ; пер. с укр. А. Руденко-Десняка. – М. : Сов. Писатель, 1990. – 448 с.

2002

Вибране :в 2-х т. Т.1. : оповідання, повісті / І. Чендей ; передм. М.Г. Жулинського ; [редкол. : Б.Г. Кушнір, Л.Д. Годований ; обкл. заслуж. худож. України В.Ю. Скакандія ; худ.-техн. ред. Н.Д. Кустрьо]. – Ужгород : Карпати, 2002. – 395 с.

Вибране : в 2-х т. Т.2. : оповідання, роман / І. Чендей ; [редкол. : Б.Г. Кушнір, Л.Д. Годований ; обкл. заслуж. худож. України В.Ю. Скакандія ; худ.-техн. ред. Н.Д. Кустрьо]. – Ужгород : Карпати, 2003. – 518 с. : іл.

ЛІТЕРАТУРА ПРО ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ

Федака, Д. Зелена колиска Івана Чендея. Слово до 80-літнього ювілею письменника / Д. Федака // Календар "Просвіти" на 2002 рік. – Ужгород : Закарпат. край. т-во "Просвіти", 2002. – С. 104-106.

Марко, В. Уроки Івана Чендея / В. Марко // Літ. Україна. – 2007. – 21 берез. – С. 1,7. ; Трибуна. – 2007. – 19 трав. – С. 12

Трещак-Чендей, М. Згадуючи Івана Чендея. Сторінками письменницького щоденника / М. Трещак-Чендей // Фест. – 2009. – 26 листоп.-2 груд. – С. 14. : фото.

Грицищук, Т. П. Криниця мудрості й любові : [про письм. І. Чендея] / Т. П. Грицищук // Грицищук, Т. П. Іду до людей. – Ужгород : Мистец. лінія, 2009. – С. 31-41. : портр.

Чендей-Трещак, М. "Талант – це музика у слові" (Із щоденника Івана Чендея) / М. Чендей-Трещак // Ужгород. – 2010. – 15 трав. – С. 7. : фото ; Ужгород. – 2010. – 22 трав. – С. 10.





ББК 91.9:83.3(4УКР)
П 35

Письменники Закарпаття – дітям : біобібліогр. рекоменд. покажч. Вип. 3 / Закарпат. обл. б-ка для дітей та юнацтва ; уклад. Т.М.Вудмаска, Н.І.Кавунець ; ред. А.О.Фролова ; відп. за вип. В.Д.Чіка. – Ужгород, 2010. – 122 с. : іл.

Випуск 3-й біобібліографічного рекомендаційного покажчика "Письменники Закарпаття – дітям" присвячений найбільш відомим письменникам краю: Ю.Боршош-Кум’ятському, В.Вовчку, Ю.Гойді, І.Невицькій, Ф.Потушняку, М.Томчанію, І.Чендею, а також, нашим сучасникам, які творять для дітей та підлітків.

Видання адресовано організаторам дитячого читання, бібліотечним працівникам, які працюють з дітьми, педагогам, читачам-дітям та їх батькам.

Комп’ютерна верстка Кавунець Н.І.
Надруковано ПП Бучок Г.І.